Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

Тепер досить. Ми з тобою доста посміялися одне з одного — провадитиму далі. Тобі, звісно ж, доводилося у метрі, в театральному фойє чи у вагоні зазнавати раптового нестерпного враження, ніби ззаду хтось за тобою стежить. Ти обертаєшся, та допитливий уже тицьнувся носом у книгу; тобі не вдається дізнатися, хто за тобою стежив. Ти повертаєшся до свого колишнього становища, та знаєш, що невідомий звів погляд, відчуваєш це з легеньких дрижаків, які біжать по всій твоїй спині, їх можна порівняти з раптовим і дужим зціпленням усіх твоїх тканин. Отож, уперше я відчув двадцять шостого вересня в третій годині пополудні в готельному парку. Нікого не було докруги, чуєш, Матьє, нікого. Але погляд був. Зрозумій мене вірно: я не вхопив його, як мимохідь ловлять у поле зору профіль, чоло або ж очі; адже головна його риса — бути невловним. Я лише зціпився, зібрався в клубок, я був заразом і пронизаним, і непросяжним, я існував у присутності цього погляду. Відтоді я не переставав існувати у присутності свідка. В присутності свідка, навіть у себе в зачиненій кімнаті: часом усвідомлення того, що тебе пронизує цей меч, що ти спиш у присутності свідка, змушувало мене хапатися зі сну. Що й казати, сон геть не йшов до моїх віч. Авжеж! Матьє, що за відкриття: мене бачили, я метушився, щоб пізнати себе, я гадав, що руйнуюся всіма краями, вимагав твого зичливого посередництва, а впродовж усього того часу мене бачили, погляд був тут, непохитна, невидима сталь. І тебе, недовірливий насмішнику, він бачить теж. От тільки ти не знаєш цього. Мені легко сказати тобі, що таке цей погляд: бо він є ніщо; це відсутність; от уяви собі найтемнішу ніч. І ця ніч дивиться на тебе. Та сліпуча ця ніч; ніч у повному світлі; потаємна ніч дня. Я спливаю чорним світлом; воно скрізь, на моїх руках, на моїх очах, у моєму серці, і я його не бачу. Повір, що ця постійна мука попервах була для мене відразливою: ти ж бо знаєш, давньою моєю мрією було стати невидимим; сто разів бажав я не залишати жодного сліду ні на землі, ні в серцях. Який же то був жах — виявити раптом цей погляд, як всеохопне середовище, з якого я не міг утекти. Але ж і спокій який! Нарешті я знаю, що я існую. Я обертаю для свого вжитку і на твоє величезне обурення дурнуватий і злочинний вислів вашого пророка: „Я мислю, тож я існую“, який стільки завдав мені страждань, — адже що більше я мислив, то менше здавалося мені, що я існую, — і я кажу: мене бачать, тож я існую. Я вже не повинен терпіти відповідальности за свою в'язку плинність; той, хто бачить мене, змушує мене існувати; я є таким, яким він мене бачить. Я звертаю до ночі моє вічне нічне обличчя, постаю, як виклик, і кажу Богові: ось я. Ось я, такий, яким ви мене бачите, такий, який я є. Що я можу: ви мене знаєте, а я себе не знаю. Що мені робити, як не терпіти себе? І ви, чий погляд вічно стежить за мною, терпіть мене. Яка радість, Матьє, яка ж мука! Нарешті я змінився у самому собі. Мене ж бо ненавидять, мене зневажають, мене терплять, якась присутність назавжди підтримує моє буття. Я нескінченний і нескінченно винен. Але я існую, Матьє, я — існую. Перед Богом і перед людьми я існую. Ecce homo. [20] Це людина (лат.) — прим. пер.

Я пішов до священика із Совтера. Це хитрий і освічений селюк зі жвавим і марним обличчям старого мартопляса. Він геть не подобався мені, та я був задоволений, що мій перший контакт із церквою відбувся за його посередництвом. Він прийняв мене в кабінеті, напханому силою-силенною книг, які він, звісно ж, не всі прочитав. Спочатку я дав йому тисячу франків для убогих й побачив, що він прийняв мене за злочинця-покутника. Я відчув, що зараз розрегочуся, й мусив згадати про всю трагічність моєї ситуації, щоб зберегти поважний вигляд.

— Панотче, — сказав я йому, — я хочу довідатися лише про одне: ваша релігія вчить, що Бог бачить нас?

— Він бачить нас, — подивовано відказав священик. — Він читає в наших серцях.

— Але що він бачить? — запитав я. — Цей мох, цю піну, з якої зроблені мої повсякденні думки, чи погляд його просягає до моєї вічної сутности?

І старий хитрун дав мені відповідь, у якій я впізнав віковічну мудрість:

— Пане, Господь бачить усе.

Я зрозумів, що…»

Матьє нетерпляче зібгав листки.

«Ото вже старизна!» — подумав він. Шибка була опущена. Він зіжмакав листа в кульку і, більше не читаючи, викинув через вікно.

— Ні, ні, — сказав комісар поліції, — телефонуйте ви: я не люблю цих вищих офіцерів, всіх нас вони вважають своїми лакеями.

— Гадаю, цей буде люб'язнішим, — відказав секретар. — Врешті, ми ж повертаємо йому сина; крім того, він сам винен: треба було краще дивитися за ним…