Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Був.

— Що?

— Ти кажеш: незайманець. А я кажу: був незайманцем.

— А, звісно ж! Хоча, знаєш, мені здається, він ним і лишився.

— Та невже?

— Він спить з другої години ночі, — сухо сказала Флоссі.

Філіп розплющив очі, побачив двох жінок, які схилилися над ним, зойкнув: «Ой!» і перевернувся на живіт.

— Поглянь! — сказала Флоссі.

Вона відкинула ковдру, з'явилося голе біле тіло. Зу витріщила очі.

— Оце смаколик! — видихнула вона. — Прикрий його, а то я не знаю, що зроблю.

Флоссі легенько провела долонею по вузьких стегнах, тендітних юних сідницях молодика і, зітхнувши, вкрила його ковдрою.

— Дайте мені, — сказав Бірненшатц, — наливки з чорної смородини.

Він опустився на лавку й утер чоло. Через шиби дверного тамбура він міг пильнувати вхід у свою контору.

— Що ви будете пити? — поспитався він у Не.

— Те саме, — відказав той.

Офіціянт пішов, Не гукнув йому:

— Принесіть мені «Ленформасьйон».

Вони мовчки перезирнулися, потім Не раптом підняв руки в повітря.

— Ох, ох! — сказав він. — Ох, ох! Мій бідолашний Бірненшатце!

— Авжеж, — відказав Бірненшатц.

Офіціянт наповнив келихи і простягнув Не газету. Не глянув на денний курс, скривився і поклав газету на стіл.

— Кепсько, — сказав він.

— А певно. А що ви од них хочете? Вони чекають промови Гітлера.

Бірненшатц окинув похмурим поглядом стіни і дзеркала. Зазвичай він полюбляв бувати в цій маленькій прохолодній і затишній кав'ярні; сьогодні ж він дратувався, бо почувався незатишно.

— Залишається лише чекати, — озвався він. — Даладьє зробив усе, що міг, Чемберлен теж зробив усе, що міг. Тепер треба тільки чекати. Будемо вечеряти без апетиту, а о пів на дев'яту крутитимемо радіо, щоб почути цю промову. На що чекати? — раптом вигукнув він, грюкнувши кулаком по столу. — На примху одного чоловіка. Одного-однісінького чоловіка. Справи зійшли на пси, Біржа занепадає, у моїх службовців голова обертом іде, сердегу Зе призвали до війська — і все воно через однісінького чоловіка; війна і мир в його руках. Мені соромно за людство.

Брюне підвівся. Пані Самбульє глянула на нього. Він трохи подобався їй; мабуть, добряче він кохався — глухо, мирно, з селянським непоквапом.

— Ви не залишитеся? — запитала вона. — Повечеряли б зі мною.

Вона показала на радіоприймач і докинула:

— Задля кращого травлення пропоную вам промову Гітлера.

— О сьомій у мене побачення, — сказав Брюне. — І, як по правді, мені начхати на промову Гітлера.

Пані Самбульє нетямуще глянула на нього.

— Якщо капіталістична Німеччина хоче вижити, — сказав Брюне, — їй потрібні всі европейські ринки; тож їй належить силоміць усунути всіх промислових конкурентів. Німеччина повинна розпалити війну, — з силою додав він, — і повинна програти її. Якби Гітлера вбили на фронті в 1914 році, то сьогодні ми були у такому самому становищі.

— Отож, — здушеним голосом поспиталася пані Самбульє, — чеська справа — не блеф?

— В Гітлеровій голові це, може, і блеф, — відказав Брюне. — Але те, що в його голові, не має ніякого значення.

— Він ще може не допустити війни, — сказав Бірненшатц. — Якщо захоче, то може не допустити. У нього в руках усі козирі: Англія не хоче війни, Америка надто далеко, Польща йде з ним; якби він захотів, то завтра став би володарем світу без жодного пострілу. Чехи прийняли французько-англійський план; йому залишається теж прийняти його. Якби він дав доказ своєї стриманости…

— Він уже не може відступити, — сказав Брюне. — За ним стоїть уся Німеччина, вона підштовхує його.

— Але ж ми можемо відступити, — сказала пані Самбульє.

Брюне глянув на неї й зареготався.

— Ох, і справді, — сказав він, — ви ж пацифістка.

Не перевернув коробку, й доміно висипалося на стіл.

— Ох, ох! — сказав він. — Я боюся Гітлерової помірности. Ви уявляєте собі, як це підніме його престиж?

Він нахилився до Бірненшатца і шепотів йому на вухо. Бірненшатц роздратовано відсунувся: Не ніколи не міг і трьох слів сказати, щоб не шепотіти з виглядом змовника, вимахуючи при цьому руками.

— Якщо він прийме англо-французький план, то за три місяці до влади прийде Доріо.

— Доріо… — пробурмотів Бірненшатц, знизуючи плечима.

— Доріо чи хтось інший.

— Ну й що?

— А ми? — ще дужче стишивши голос, поспитався Не.

Бірненшатц глянув на його великий страдницький рот і відчув, як від гніву в нього аж вуха запалали.

— Це краще, ніж війна, — шорстко відказав він.