Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Це по мене, — сказав Шарль. — Скажіть їм, щоб виносили вас відразу ж після мене.

Він міцно стиснув її руку, поки двоє носіїв схилялося над ним і простісінько в обличчя йому садонуло мов із горілчаного барила.

— Гоп! — сказав чолов'яга позад нього.

Йому раптом зробилося страшно, і поки вони піднімали його, він обернув своє дзеркальце, йому хотілося бачити, чи її несуть услід, та побачив він лише плечі носія і його писок, який скидався на дзьобак якоїсь нічної пташини.

— Катріно! — гукнув він.

Відповіді не було. Він погойдувався над порогом, чолов'яга вигукував накази позад нього, ноги його опустилися, йому здалося, ніби він падає.

— Обережно! — сказав він. — Обережно.

Та він уже бачив зорі в темному небі, й було холодно.

— А її несуть за мною? — поспитався він.

— Кого це? — поспитався чолов'яга з пташиною головою.

— Мою сусідку. Це моя подруга.

— Жінками будемо займатися потім, — відказав чолов'яга. — Ви не будете в одному приміщенні.

Шарль затремтів.

— Таж я гадав… — почав було він.

— Не хочете ж ви, щоб вони оправлялися у вашій присутності.

— Я гадав, — повторював Шарль, — я ж гадав, що…

Він провів рукою по чолі й раптом загорлав:

— Катріно! Катріно! Катріно!

Він розгойдувався в їхніх руках, він бачив зорі, в очі йому вдарило світло ліхтаря, потім зорі, потім знову ліхтар, а він знай волав:

— Катріно! Катріно!

— Та він з глузду з'їхав, цей тип! — сказав носій позаду. — Замовкнете ви чи ні?

— Я ж навіть прізвища її не знаю, — сказав Шарль, і голос його тремтів од сліз. — Я назавжди її утрачу!

Вони поставили його на підлогу, відчинили двері, знову підняли, він побачив зловісну жовту стелю, почув, як зачинилися двері, це була пастка.

— Мерзотники! — сказав він, поки вони опускали його долі. — Мерзотники!

— Замовкни, ти! — сказав чолов'яга з пташиною головою.

— Нехай, — сказав другий. — Ти ж бачиш, у нього з макітрою негаразд.

Він почув, як стихають їхні кроки, двері відчинилися і знову зачинилися.

— От ми й зустрілися, — почув він голос Бланшара.

Тієї ж миті Шарль отримав струмінь води простісінько в писок. Та він мовчав, непорушно закляк мов небіжчик і широко розплющеними очима дивився в стелю, а вода текла йому в вуха і за комір. Вона не хотіла спати, вона непорушно лежала горізнач у темній кімнаті; він укладається в ліжко, незабаром він засне, а я охороняю його сон. Він дужий, він чистий, сьогодні вранці він дізнався, що йде на війну, і навіть оком не моргнув. Але зараз він беззбройний; він буде спати, це його остання ніч. Ох, подумала вона, який він романтичний!

Це був запахущий теплий покій з єдвабним світлом і квітами скрізь.

— Заходьте, — сказала вона.

Ґомес увійшов. Він роззирнувся довкруг, побачив ляльку на дивані й подумав про Теруель. Там він спав у такому самому покої з лампами, ляльками і квітами, та без пахощів і без стелі; посеред підлоги була діра.

— Чому ви всміхаєтеся?

— Тут так гарно, — відказав він.

Вона підійшла до нього.

— Якщо кімната вам до вподоби, то ви можете приходити сюди так часто, як вам захочеться.

— Я завтра їду, — сказав Ґомес.

— Завтра? Куди?

Вона дивилася на нього гарними невиразними очима.

— В Еспанію.

— В Еспанію? То ви…

— Авжеж, — відказав він. — Я солдат у відпустці.

— На якому боці? — поспитала вона.

— А вам на якому хочеться?

— На боці Франко?

— А от і ні!

Вона обняла його за шию.

— Мій вродливий вояк.

В неї був прегарний подих; вона поцілувала його.

— Одна-однісінька ніч, — сказала вона. — Небагато. І саме тоді, коли я знайшла чоловіка, який мені подобається!

— Я повернуся, — сказав він. — Коли Франко виграє війну…

Вона ще раз поцілувала його і м'яко вивільнилася.

— Зачекай мене. На столику є джин і віскі.

Вона відчинила двері туалету і зникла. Ґомес підійшов до столика й налляв собі джину. Ваговози їхали, шиби тремтіли, Сара зненацька прокинулася й сіла на ліжку. «Та що це таке? — подумала вона. — Йому кінця немає». Тяжкі ваговози, уже з камуфляжем, з сірими чохлами і зеленими та брунатними басамагами на капотах, в них, мабуть, було повнісінько людей і зброї. Вона подумала: «Це війна» і заплакала. Катріно! Катріно! Два роки її очі були сухі; й коли Ґомес сів у потяг, то вона й сльозини не пролляла. Тепер сльози текли дзюрком. Катріно! Ридання підняли її, вона впала на подушку, плакала, кусаючи її, щоб не збудити малюка. Ґомес відпив ковток джину і подумав, що він нічогенький. Потім ступнув кілька кроків покоєм і сів на ліжко. В одній руці він тримав шклянку, другою взяв ляльку за шию і поставив її собі на колінах. Він чув, як біжить вода з крана у туалеті, знайома млість підіймалася уздовж його стегон, мов дві гладенькі долоні. Він був щасливий, він випив і подумав собі: «Я дужий». Ваговози їхали, шиби тремтіли, вода бігла із крана, Ґомес думав: «Я дужий, я люблю життя і ризикую своїм життям, я очікую смерти завтра, незабаром, і я не боюся її, я полюбляю розкіш, і незабаром я зазнаю голоду і злиднів, я знаю, чого я хочу, знаю, за що воюю, я командую, й мені підкоряються, я від усього відмовився, від малярства, від слави, і я цілком задоволений». Він подумав про Матьє і сказав собі: «Не хотів би я опинитися у його шкурі». Вона відчинила двері, вона була гола під рожевим шляфроком. Вона сказала: