Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Ось і я.

— Нічого собі! — сказала вона. — А нехай йому!

Вона згаяла цілих півгодини в туалетній кімнаті, милася й напарфумлювалася, тому що білі завжди не люблять її запаху, ось вона, всміхаючись, підійшла до нього і розкрила обійми, а він голісінький спав у ліжку, з головою залізши в подушку. Вона вхопила його за плече і люто струснула.

— Ану прокидайся, — просичала вона. — Негіднику малий, ти прокинешся чи ні?

Він розплющив повіки і зиркнув на неї каламутними очима. Він поставив шклянку на етажерці, ляльку на диван, неквапливо підвівся і обняв її. Він був щасливий.

— Ти можеш це прочитати? — поспитався Здоровань Луї.

Службовець відштовхнув його.

— Ти вже третє про це питаєш. Я ж сказав, що тобі треба в Монпельє.

— А коли буде потяг у Монпельє?

— Він вирушає о четвертій ранку; його ще не сформували.

Здоровань Луї неспокійно глянув на нього.

— Правда? А що ж мені робити?

— Ляж собі в залі очікування та придави хропака до четвертої. Квиток є?

— Ні, — сказав Здоровань Луї.

— Ну, то купи. Ні, ні, не там. Ох і телепень! У віконечку, йолопе.

Здоровань Луї подався до віконця. За шклом дрімав касир в окулярах.

— Гей! — крикнув Здоровань Луї.

Касир аж підскочив.

— Я їду в Монпельє, — сказав Здоровань Луї.

— В Монпельє?

Касир був здивований; певно ж, він ще не прокинувся. Однак у душу Здорованя Луї промкнулася підозра.

— Тут справді написано Монпельє?

Він простяг свого військового квитка.

— Монпельє, — потвердив касир. — Зі скидкою буде п'ятнадцять франків.

Здоровань Луї простягнув йому сто франків тієї жіночки.

— А тепер, — поспитався він, — тепер що мені робити?

— Ідіть у залу очікування.

— О котрій годині буде потяг?

— О четвертій над ранком. Ви що, читати не вмієте?

— Ні, — сказав Здоровань Луї.

Перш ніж піти, він повагався. Потім запитав:

— Це правда, що буде війна?

Касир стенув плечима.

— А я звідки знаю? В розкладі руху поїздів цього не написано, правда ж?

Він підвівся і пішов собі вглиб кімнати. Він вдав, ніби дивиться в папери, та за мить сів, підпер голову руками і знову задрімав. Здоровань Луї роззирнувся довкруг себе. Він хотів знайти кого-небудь, хто пояснив би йому всі ці балачки про війну, та зала була порожня. Він сказав собі: «Гаразд, піду в залу очікування». І нога за ногою перетнув залу: йому хотілося спати, стегна боліли.

— Дай мені поспати, — простогнав Філіп.

— Нічого собі, — сказала Флоссі. — Дівич! Треба, щоб ти скуштував цього, воно принесе мені щастя.

Він штовхнув двері й увійшов до зали. Там було повнісінько людей, котрі спали на лавах, і сила-силенна клунків та валіз на підлозі. Світло було похмуре; зашклені двері в глибині відкривалися у темряву. Він підійшов до лави і сів поміж двома жінками. Одна геть упріла і спала з роззявленим ротом. Піт стікав у неї по щоках, залишаючи рожеві пасмуги. Друга розплющила очі й дивилася на нього.

— Мене призвали до війська, — сказав їй Здоровань Луї. — Я їду в Монпельє.

Жінка хутко відсунулася і кинула на нього погляд, в якому було повно осуду. Здоровань Луї подумав, що вона не любить вояків, але все ж таки запитав у неї:

— А що, буде війна?

Вона не відповіла: закинула голову назад і знову заснула. Здоровань Луї боявся заснути. Він сказав собі: «Як засну, то вже ніколи не прокинуся». Він простягнув ноги; зараз він охоче кинув би щось на зуб, наприклад, хліба чи ковбаси; в нього ще залишалося трохи грошенят, та була ніч, усі крамниці були зачинені. Він сказав собі: «Але з ким же воюють?» Звичайно ж, із німаками. Може, за Ельзас-Лотаринґію. На підлозі під його ногами валялася газета, він підняв її, а потім подумав про ту жіночку, яка перев'язала йому голову, й подумав: «Я не повинен був їхати». Він сказав собі: «Ну нехай, але що ж мені було робити, грошей же немає». Він сказав: «У казармі мене будуть годувати». Але він не любив казарм. Зали очікування теж. Раптом йому стало сумно і порожньо. Вони напоїли його й побили, а тепер відправляють у Монпельє. Він подумав: «Господи, таж я нічогісінько в цім не тямлю». Подумав: «Це того що я не вмію читати». Всі ці люди, які спали тут, знали більше, ніж він; вони читали газети і знали, чому буде війна. А він був сам-самісінький серед ночі, самотній і такий мізерний, він нічого не знав, нічого не тямив, немовби мав от-от умерти. Потім він відчув у своїх руках газету. Там про все пишуть. Вони про все написали: про війну, про те, яка погода буде завтра, про ціни, про розклад потягів. Він розгорнув газету й поглянув на неї. Він побачив тисячі чорних цяток, наче коліщата шарманки з дірами на папері, які грають, коли покрутити корбу. Якщо довго на них дивитися, то паморочиться голова. Там було і фото: чепурний, гарно причесаний чоловік, який сміється. Здоровань Луї випустив газету й заплакав.