Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Дайте-но вашого листа, мала віднесе його на пошту.

Він поклав конверта на стіл, поміж каструлею і циновою таріллю: панні Івіш Сергін, 12, вулиця Межісеррі, Лаон. Одета зиркнула на адресу, та нічого не сказала; вона якраз закінчувала обмотувати шворкою здоровецький пакунок.

— Ось-ось, — сказала вона. — Зараз закінчую, потерпіть.

Кухня була біла й охайна, ніби медпункт. Пахло живицею і морем.

— Я поклала вам двоє курячих крилець, — сказала Одета, — і трохи желе, ви ж полюбляєте його, а ще декілька скибок петльованого хліба і канапки з вудженою шинкою. Вино у термосі. Термос залиште собі, він стане вам у пригоді.

Він хотів було зловити її погляд, та вона опустила очі й дивилася на згорток, вдаючи дуже заклопотану. Потім побігла до буфету, відрізала чималий шмат мотузка і біжком повернулася до згортка.

— Він добре зав'язаний, — сказав Матьє.

Мала служниця засміялася, та Одета не відповіла. Вона взяла шворку в зуби, тримала її, стиснувши вуста, і хутко перевернула згорток. Пахощі живиці зненацька наповнили ніздрі Матьє, і вперше з позавчорашнього дня йому здалося, що довкруги є щось таке, за чим він може шкодувати. Супокій цього полудня в кухні, неквапливе порання у господарстві, притлумлене шторами сонце, що золотими крихтами падало на кахляну підлогу, і, крім усього цього, може, й дитинство, і певний спосіб життя, спокійного і зайнятого справами, життя, від якого він раз і назавжди відмовився.

— Притисніть отут пальцем, — звеліла Одета.

Він підійшов, схилився над її потилицею, притиснув пальцем шворку. Йому хотілося сказати їй декілька ніжних слів, та Одетин голос не допускав ніжности. Вона звела на нього погляд.

— Ви їсте круто зварені яйця? Покладете їх до кишень.

В неї був вигляд молодої дівчини. Він не шкодував за нею. Може, тому що вона була дружиною Жака. Йому подумалося, що він хутко забуде це таке скромне обличчя. Та він хотів, щоб його від'їзд завдав їй трохи болю.

— Ні, — відказав він, — дякую. Не треба крутих яєць.

Вона тицьнула згорток йому в руки.

— Ось, — мовила вона. — Гарненький сидір.

Він сказав їй:

— Проведіть мене на вокзал.

Вона струснула головою.

— Не я, Жак вас проведе. Гадаю, він хотів би залишитися з вами наодинці аж до останньої хвилини.

— Тоді прощавайте, — сказав він. — Ви писатимете мені?

— Мені буде сором: я пишу справжнісінькі листи малої дівчинки, з орфографічними помилками. Ні, я надсилатиму вам посилки.

— Краще б ви писали мені, — сказав він.

— Ну що ж, вряди-годи ви знаходитиме записочки поміж бляшанкою сардин і шматком мила.

Він простягнув їй руку, й вона хутко стиснула її. Долоня її була суха й гаряча. Йому невиразно подумалося: «Шкода». Довгі пальчики ковзнули в його пальцях, мов гарячий пісок. Він усміхнувся і вийшов із кухні. Жак укляк у салоні на колінах перед радіоприймачем і крутив регулятори. Матьє пройшов біля дверей і почав поволі підніматися східцями. Він не переймався тим, що їде. Коли він підходив до своєї кімнати, то почув позаду легенький шурхіт і обернувся: то була Одета. Вона стояла на останній сходинці, вона була бліда й дивилася на нього.

— Одето, — сказав він.

Вона не відповіла, тільки й далі прикро дивилася на нього. Він збентежився і задля годиться взяв згорток у ліву руку.

— Одето… — повторив він.

Вона підійшла до нього, в неї було відкрите й пророче обличчя, якого він у неї ніколи не бачив.

— Прощавайте, — сказала вона.

Вона була геть поруч. Вона заплющила очі й раптом притиснула свої губи до його вуст. Він поворухнувся, щоб обняти її, та вона вислизнула з його рук. На її обличчі знову з'явився скромний вираз; вона спускалася східцями, не обертаючи голови.

Він увійшов до своєї кімнати й поклав згорток до своєї валізи. Вона була так напхана, що йому довелося стати колінами на кришку, аби зачинити її.

— Що таке? — поспитався Філіп.

Він хутко схопився і з жахом дивився на Флоссі.

— Це я, хлопчику мій, — відказала вона.

Він упав горілиць і поклав долоню на лоба. Потім простогнав:

— У мене болить голова.

Вона відчинила шухляду нічного столика й дістала слоїк з аспірином; він відчинив дверцята столика, дістав звідти шклянку і пляшку перна, поставив їх на президентське бюро і сів у своє крісло. Двигун літака ще й досі гучав йому в голові; в нього було чверть години, рівно чверть години, аби добрести до тями. Він налляв перно у шклянку, взяв на столі карафку з водою й перехилив її над шклянкою. Рідина заколихалася й зануртувала срібними бульками. Він відклеїв недопалок від нижньої губи й кинув його в кошик для паперів. Я зробив усе, що зміг. Він почувався спустошеним. Подумав собі: «Франція… Франція…» і відпив ковток перна. Я зробив усе, що зміг; тепер слово за Гітлером. Він відпив ковток перна і цокнув язиком, подумав: «Позиція Франції чітко окреслена». Подумав: «Мені залишається тільки чекати». Він був геть вичерпаний; він простягнув ноги під столом і з якоюсь утіхою подумав: «Мені залишається тільки чекати». Як і всім. Ставки зроблені. Він сказав тоді: «Якщо чеські кордони будуть порушені, Франція виконає свої зобов'язання». І Чемберлен відповів: «Якщо внаслідок цих зобов'язань французьке військо активно виступить проти Німеччини, то ми вважатимемо своїм обов'язком підтримати його».