Едґар По - Дивовижна пригода Ганса Пфааля

18 квітня. Сьогодні виявив, що в зростанні обсягу Місяця відбувся велетенський скачок; почало тривожити й те, що спускався я з явним прискоренням швидкості. Нагадаю, що ще на першому етапі моїх роздумів про можливість польоту на Місяць в мої розрахунки входило існування на ньому атмосфери з густиною, пропорційною його розмірам; я відкидав теорії, що доводили протилежне, а також, додам, поширене переконання, що на Місяці взагалі немає ніякої атмосфери. Однак, опріч уже наведеної мною аргументації щодо комети Енке та зодіакального світла, я знайшов підтвердження своїм поглядам у деяких спостереженнях містера Шретера [6] Шретер Йоганн Ієронім (1745-1816) – німецький астроном, директор обсерваторії в Лілієнталі. з Лілієнталя. Він спостерігав Місяць через два з половиною дні, як той став молодим, – спостерігав увечері, відразу після заходу сонця, аж поки прояснювалася його затемнена частина. До цього моменту обидва роги Місяця ледь помітно, але дуже гостро видовжувались, і кожен такий крайчик ледь-ледь освітлювався сонячним промінням. А незабаром після цього освітлювався весь затемнений лімб. Таке видовження рогів поза межі півкола, міркував я, слід, мабуть, пояснювати заломленням сонячних променів у місячній атмосфері. Я також підрахував, що висота атмосфери (здатної настільки заломлювати сонячне світло у затемненій частині, що її сутінкове світіння є яскравішим, ніж тоді, коли Місяць відійшов десь на 32 градуси після того, як став молодим, і світиться відбитим земним світлом) становить 1356 паризьких футів; виходив я з того, що максимальна висота, здатна заломлювати сонячне проміння, – 5376 футів. Підтверджує мої ідеї й один уступ у вісімдесят другому томі «Філософських досліджень», де говориться, що при затіненні супутників Юпітера третій з них щез після того, як протягом однієї-двох секунд спостерігався невиразно, а четвертий став невидимий біля лімба [7] Гевеліус пише, що кілька разів у цілком чистому небі, де виднілися навіть зірки шостої й сьомої величини, він – при одній і тій же висоті Місяця, при одній і тій же віддаленості його від Землі і з допомогою одного і того ж високоякісного телескопа – зауважив, що кожного разу і сам Місяць, і плями на ньому проглядалися з неоднаковою чіткістю. З даних цих спостережень випливає, що ні наша атмосфера, ні Місяць, ні телескоп, ні око спостерігача це явище не породжують, – причину його слід шукати у чомусь (атмосфері?), що існує в безпосередній близькості від Місяця. Кассіні часто спостерігав, як Сатурн, Юпітер та нерухомі зорі, наближаючись до Місяця, перед своїм затемненням мінячи форму з круглої на овальну; при інших же затемненнях ніякої зміни форми він не зауважив. Звідси можна виснувати здогад, що в певних випадках (не в усіх) маємо справу з густою речовиною, яка огортає Місяць і в якій заломлюються промені світил (Прим. автора). ( Гевеліус Ян (1611 -1687) – польський астроном, перший склав малу місяця ; Кассіні Джованні Доменіко (1625-1712) – французький астроном, італієць за походженням, першовідкривач чотирьох супутників Сатурна .) .

Від опору атмосфери, чи, вірніше, від того, наскільки підтримуватиме мене атмосфера, – при тій густині, на яку я розраховував, – залежала, звичайно, безпека мого опускання. Коли б насамкінець виявилося, що я помилився, то залишалось одне: розбитися вщент об нерівну поверхню супутника; якогось кращого фіналу годі було й сподіватися. Тепер я справді боявся, і мав для цього всі підстави. Відстань до Місяця була, можна сказати, нікчемна, а роботи біля конденсатора нітрохи не меншало, і ніщо не вказувало на те, що повітря зовні густішає.

19 квітня. На превелику мою радість, сьогодні вранці, десь о дев’ятій годині, коли поверхня Місяця насунулася страхітливо близько й лихі передчуття мої сягли апогея, я, працюючи з насосом, помітив, за очевидними ознаками, що атмосфера міняється. Через годину вже можна було ствердити: густина її зросла. Ще через годину потреба накачувати повітря майже зовсім відпала, і о дванадцятій годині я, трохи повагавшись, зважився розкрутити джгут, а що й після цього дихалося в камері нормально, то я відкрив її і стягнув мішок додолу. Як і слід було чекати, вельми необачний і небезпечний експеримент цей дав негайні наслідки – спазми в легенях і сильні болі голови. Але ці та й інші нездужання, пов’язані з диханням, не були настільки серйозними, щоб загрожувати життю, і я вирішив їх якось перетерпіти, розраховуючи, що болі слабшатимуть з кожною хвилиною, в міру опускання в дедалі густіші шари атмосфери. Однак опускався я аж надто стрімко; а невдовзі зі страхом збагнув, що, правильно, мабуть, передбачивши одне, – залежність густини атмосфери від маси супутника, – я все ж помилився в іншому: що ця густина, навіть при самій поверхні, здужає втримати мою кулю з її перевантаженою гондолою. Так повинно було бути, – вважається, що так само, як і при земній поверхні, на поверхні будь-якої планети вага тіла пропорційна густині атмосфери. Та в моєму випадку так не було, – про що красномовно свідчило моє стрімке падіння; чому так не було, можна пояснити хіба що тими ймовірними збуреннями геологічної структури, на які я натякав раніше. В усякому разі, планета була вже недалеко, а я мчався вниз із карколомною швидкістю. Отож, не гаючи ні хвилини, я викинув за борт спочатку баласт, потім – барила з водою, потім – конденсувальний пристрій і гумову камеру-мішок, а потім і все інше, що тільки було в гондолі. Наслідків ніяких. Я й далі падав стрімголов, а до поверхні лишалось не більше півмилі. І я вдався до останнього порятунку: скинувши з себе піджак, капелюх і черевики, від’єднав від кулі й гондолу, що таки важила чимало, а сам, учепившись обома руками за сітку, ледве встиг розглянутись, куди ж це я падаю. Довкілля, скільки сягнути оком, було густо всипане крихітними будівлями, так що я гепнувся прямісінько посеред фантастичного з вигляду міста, в саму гущу незугарних і малорослих людей, – та ніхто з них не зронив ані слова, не ворухнувся навіть, щоб мені помогти; всі просто стояли, руки в боки, як купа йолопів, по-дурному скалячи зуби й підозріливо глипаючи на мене та на мою кулю. Я з презирством відвернувся від них і звів очі до неба: Земля, яку я ще так недавно покинув, – покинув уже, мабуть, назавжди, – скидалася на велетенський мідяний щит діаметром у два градуси, що нерухомо завис у небесах, увінчаний з одного боку серпиком щирого золота. Ані знаку суші чи вод, – все покрите мінливими плямами й оперезане смугами тропічних і екваторіальної зон.