Ґустав Майрінк - Ґолем

— Чи не тому Ви хотіли б, щоб диво ніколи не ставалось? — допитувався я.

— Лише частково… Є ще й інша причина. Я… я… — Міріам замислилася на секунду. — Я ще не дозріла сприйняти диво в такій формі. Ось у чім річ… Як Вам пояснити? Уявіть собі — лише як приклад, — що мені роками щоночі сниться той самий сон, дія якого поступово розгортається, і хтось — скажімо, істота з потойбіччя — наставляє мене, не тільки показує мені, як у дзеркалі, усі мої щоденні зміни, наскільки я ще далека від магічної зрілості пережити «диво», але й на всі запитання, що виникають за день, дає мені такі відповіді, які я завжди можу перевірити. Ви мене зрозумієте: така істота замінює усяке щастя на землі, яке лиш можна собі вимислити. Вона, мов міст, «драбина Якова», поєднує мене з потойбічним світом, веде вгору від сутіні буднів до світла. Вона — мій провідник і друг, який ніколи не обдурить, на неї я цілком покладаюся, що не заблукаю на темних шляхах, де сновигає моя душа, у безумі й пітьмі. І раптом усупереч усьому, чого вона мене навчала, у моє життя вривається диво ! Кому я маю тепер вірити? Невже те, що довгі роки без упину сповнювало мене, було оманою? Якщо б я піддалася сумнівам, то кинулась би сторч головою у прірву. І все ж диво було! Я б не тямилася від щастя, якби…

— Якби?.. — урвав я її, затамувавши подих. Може, ось зараз вона мовить слово, яке звільнить мене, і я зможу в усьому їй зізнатися.

— …якби довідалась, що таки помилялася — що дива таки не існує! Але я точно знаю, як знаю і те, що ось я тут сиджу, я б загинула (серце спинилося мені в грудях), якби мене враз скинули з неба на землю… Гадаєте, може людина витримати такий удар?

— То попросіть допомоги у батька! — у розпачі від власної безпорадності, промовив я.

— У мого батька? Допомоги? — Міріам розгублено глянула на мене. — Там, де для мене існує лише два шляхи, чи знайде він третій? Знаєте, що було б для мене єдиним порятунком? Якби зі мною приключилося те, що з Вами… Якби я цієї миті змогла забути все, що поза мною: усе своє життя аж по нинішній день. Хіба не дивина: що для Вас біда, для мене було б найвищим щастям!

Ми ще довго мовчали. Потім вона зненацька схопила мою руку й усміхнулася. Майже радісно.

— Не хочу, щоб Ви сушили собі голову через мене! — вона втішала мене — мене! — Щойно Вас переповнював радістю й щастям прихід весни, а тепер Ви — образ смутку… Не треба було Вам нічого казати. Забудьте все, що я Вам наговорила і тіштеся знову! Я ж так тішуся…

— Ви? Тішитеся? Міріам? — гірко урвав я її.

— Так! Правда! Я тішуся! — дівчина щосили намагалася бути переконливою. — Піднімаючись до Вас, я так невимовно боялася… Не знаю, чому. Не могла позбутися відчуття, що Вам загрожує небезпека, — я насторожився. — Але замість радості бачити Вас живим і здоровим, я лише нагнала смутку…

Я змушував себе до веселощів:

— Усе можна поправити, якщо поїдете зі мною на прогулянку (я постарався надати голосові грайливого тону). — Хотів би хоч раз пересвідчитися, чи зумію розігнати Ваші похмурі думки. Кажіть собі, що заманеться, але ж Ви не єгипетський ворожбит, а юна дівчина — хтозна, який жарт утне з Вами весняний вітер!

Міріам раптом зовсім розвеселилася.

— Що це з Вами нині, пане Пернат? Таким я ще Вас не бачила! А що стосується весняного вітру, то нас, єврейських дівчат, батьки оберігають від нього, ми ж повинні слухатися. І слухаємося, звісно… Послух закладений у нас від народження. Тільки це не про мене, — додала вона серйозно. — Моя матір влаштувала бунт, коли її змушували до заміжжя з Аароном Вассертрумом…

— Що? Ваша матір? З тим лахмітником знизу?

Міріам кивнула.

— Слава Богу, до цього не дійшло. А для бідолахи то стало нищівним ударом!

— Ви називаєте його бідолахою?! — спалахнув я. — Та він злочинець!

Міріам замислено похитала головою.

— Ваша правда, злочинець. Але той, хто, опинившись у його шкірі, не став би злочинцем, мав би стати хіба пророком.

Я, зацікавившись, присунувся ближче.

— Ви щось знаєте про нього? Мене це дуже цікавить. Маю особливі…

— Якби Ви, пане Пернат, хоч раз побачили його ятку зсередини, відразу б збагнули його душу. Я так кажу, бо дитиною часто бувала там. Чому Ви так отетеріло дивитеся на мене? Вам це дивно? До мене він завжди ставився з приязню. Якось, пригадую, навіть подарував мені великий, блискучий камінь, який найбільше сподобався мені з-поміж його речей. Мама сказала, що то діамант і, ясна річ, звеліла його негайно повернути.