Ґустав Майрінк - Ґолем

Я хотів загнати його в кут:

— Це Ви про даму, яка тут нещодавно побувала? Кажіть вже відверто, чого Вам треба!

Якусь мить він вагався, а тоді рвучко схопив мене за руку й потягнув до вікна.

Дивна, незрозуміла поведінка нагадала мені, як кілька днів тому він ґвалтовно затягнув до своєї нори глухонімого Яромира.

Гачкуватими пальцями він тицяв мені під ніс якусь блискучу річ.

— Як гадаєте, пане Пернат, з цим ще можна щось зробити?

То був золотий годинник з дуже деформованою покришкою. Здавалося, хтось навмисне погнув її.

Я взяв побільшуване скло: шарніри наполовину вирвані, а всередині — якесь гравірування? Відчитати майже неможливо, напис зіпсований численними свіжими подряпинами. Поволі я розшифрував:

К…рл Цот…ман

Цотман? Цотман? Де я вже чув це ім’я? Цот-ман? Не міг пригадати. Цотман?

Вассертрум мало не вибив мені лупу з рук.

— З механізмом усе гаразд, я вже дивився. А ось з корпусом зле…

— Треба лиш вирівняти, щонайбільше де-не-де припаяти. Це під силу будь-якому ювелірові, пане Вассертрум.

— Мені залежить на солідній роботі. Як то кажуть, мистецькій… — квапно і якось полохливо урвав він мене.

— Гаразд, якщо вже Вам так на цьому залежить…

— Дуже залежить! — його голос зривався від хвилювання. — Я сам носитиму цього годинника. Комусь показуючи його, завжди казатиму: ось гляньте, так працює майстер Пернат!

Цей чоловік будив у мені обридження: він просто плював мені в обличчя своїми лестощами.

— Повертайтеся за годину, я все зроблю.

— Е ні, так не піде, — Вассертрума аж корчило. — Я так не хочу. Три дні. Чотири дні. І наступного тижня пізно не буде… Я б усе життя собі докоряв, що квапив Вас!

Чого він хоче, що так нетямиться? Я зайшов до сусідньої кімнатки, поклав годинника до касетки. Світлина Ангеліни лежала обличчям догори. Я швидко опустив покришку, щоб Вассертрум, бува, не побачив.

Повернувшись, зауважив, як старий пополотнів.

Я пильно придивився до нього, але відразу відкинув підозри: Неможливо! Не міг він нічого бачити!

— Що ж, тоді, мабуть, наступного тижня, — мовив я, аби покласти край розмові.

Та Вассертрум раптом перестав квапитися, узяв фотель і сів.

Він уже не заплющував, розмовляючи, свої риб’ячі очка, навпаки, витріщався і не зводив погляду з верхнього ґудзика моєї камізельки.

Пауза.

— Те стерво, ясна річ, звеліла Вам удавати, ніби Ви ні сном, ні духом ні про що не відаєте. Га? — раптом, без жодної передмови, висипався він на мене й гримнув кулаком по столі.

Було щось, на диво, моторошне у його поривчастості, у різких переходах з одного тону на інший — від лестощів до брутального крику. Цілком імовірно, більшість людей, надто жінок (йому достатньо було мати щонайменшу зброю проти них) не встигали й спам’ятатися, як потрапляли під його владу.

Я поривався зірватися на рівні ноги, схопити його за горло й виштовхати за двері, та потім розважив, що розумніше буде дати йому спершу можливість виговоритися.

— Не розумію, направду, про що це Ви, пане Вассертрум, — я доклав чимало зусиль, аби прибрати маску такого собі дурника. — Стерво? Що це таке: стерво?

— Я маю Вас ще вчити німецької? — рявкнув старий. — Вам доведеться присягати в суді, коли ця курва постане перед ним. Розумієте? Це я Вам кажу! — він зірвався на крик. — Мені в живі очі Ви не посмієте заперечувати, що вона звідти прибігла, — Вассертрум тицьнув великим пальцем убік ательє, — у чому мати народила, обгорнувшись лише покривалом!

Лють залила мені очі, я схопив мерзотника за груди й добряче ним струсонув.

— Якщо Ви ще хоч слово скажете таким тоном, я потрощу Вам кості! Утямили?

Вассертрум, посірівши на обличчі, втиснувся у крісло й пробелькотів:

— Та що Ви? Та що Ви? Я просто так сказав…

Я кілька разів зміряв кроками кімнату, щоб заспокоїтися. Не дослухався, що він там бубонів на своє виправдання.

Потім сів упритул перед ним з твердим наміром раз і назавжди з’ясувати все, що стосувалося Ангеліни. А якщо не захоче по-доброму, змусити його, урешті-решт, відкрити свої ворожі задуми й дочасно випустити стріли своїх слабеньких аргументів.

Не звертаючи ані найменшої уваги на спроби Вассертрума урвати мене, я втовкмачував у його голову, що жодний шантаж — я наголосив на цьому — не пройде; він нічого не зможе довести, а я своїми свідченнями (якщо вони взагалі спотребляться) спростую будь-які звинувачення. Ангеліна надто близька мені, і я докладу неймовірних зусиль, аби порятувати її, чого б це не коштувало. Якщо доведеться, то й лжесвідченнями!