Ґустав Майрінк - Ґолем

— Ні! Ні! Ні! — у її голосі було стільки запалу, що я мимоволі усміхнувся. — Колись я таки мушу вийти заміж…

— Звичайно! Як же інакше!

Вона розхвилювалася, як мале дівчисько.

— Ви могли б хоч хвилину побути серйозним, пане Пернат? — я слухняно прибрав поважного вчительського вигляду, а Міріам повела далі: — Отож, кажучи про майбутнє заміжжя, мала на увазі, що досі цього ще не брала собі до голови, але була б зовсім нерозважливою і нетямущою, якби взагалі допускала думку, що, прийшовши на цей світ жінкою, могла б зоставатися бездітною…

Уперше, відколи ми знаємося, я помітив її жіночність.

— Про це я також мрію, — Міріам стишила голос. — Уявляю собі, як кінцеву мету, злиття двох істот в одну, у те, що… Чи Ви чули про єгипетський культ Осіріса? Символ злиття в одній істоті — Гермафродит…

Я напружено слухав.

— Гермафродит?

— Магічне поєднання чоловічого й жіночого людського начала в іпостасі напівбога. Ось кінцева мета! Ні, це не кінець, це початок шляху — нового, вічного, безкінечного…

— І Ви сподіваєтесь коли-небудь такого знайти? — запитав я спантеличено. — Такого, як шукаєте? А не допускаєте, що він живе десь у далеких краях або й зовсім не існує на землі?

— Про це я нічого не знаю, — просто відповіла Міріам. — Я можу лише чекати… Якщо нас розділяє час і простір — у що я не вірю, — чим іще я була б прив’язана до цього ґетто? Або ж якщо нас розділяє безодня взаємного невпізнання, і я його не знайду, то навіщо мені моє життя? Воно втратить сенс, стане бездумною грою божевільного демона. Але прошу, прошу Вас, більше про це ні слова, — благально звернулась вона до мене. — Досить лише мовити подумане вголос, і воно набуває огидного, земного присмаку, а я б цього не хотіла…

Вона зненацька замовкла.

— Чого б Ви не хотіли, Міріам?

Вона спинила мене жестом руки, швидко підвелася:

— До Вас гості, пане Пернат!

У коридорі зашелестіла шовкова сукня.

Несамовитий стук у двері, а потім:

Ангеліна!

Міріам рушила до дверей, та я її затримав.

— Дозвольте відрекомендувати! Донька мого друга — пані графиня…

— Годі проїхати. Усюди понищена бруківка. Коли Ви нарешті переселитеся у якесь гідне людини місце, майстре Пернат? Надворі тане сніг, небо торжествує, аж серце рветься з грудей, а Ви скнієте у цій вогкій кам’яній печері, мов стара жаба. До речі, учора я була в свого ювеліра, і він сказав мені, що Ви найвизначніший з художників, найталановитіший різьбяр камей, з тих, що живуть і творять нині, якщо не найґеніальніший за всі часи існування людства!

Ангеліні рот не замикався. Я стояв, мов заворожений — бачив лише її променисті, блакитні очі, витончені ніжки в крихітних лакових черевичках, примхливе личко, що визирало з розкішного хутра, і рожеві мочки вушок.

Вона ледве встигала перевести подих між словами.

— На розі стоїть мій екіпаж. Я вже боялася, що не застану Вас удома! Сподіваюся, Ви ще не обідали? Спочатку ми поїдемо… гм, куди ж ми поїдемо спочатку? Заждіть-но, спершу… так… можливо, до парку… одне слово, кудись на природу, де повітря по-справжньому напоєне пахощами перших паростків… Ходімо ж, ходімо, беріть Вашого капелюха! А тоді пообідаємо в мене й потеревенимо до самого вечора. Та беріть вже капелюха! Чого Ви чекаєте? Я прихопила тепле, м’якеньке покривало. Загорнемося в нього по самі вуха, тісно притулимося, аж нам гаряче стане…

Що я мав казати? Ми ось щойно збиралися на прогулянку з донькою мого друга?..

Міріам уже квапливо попрощалася з Ангеліною, я й слова мовити не встиг.

Я провів її до дверей, хоч вона м’яко опиралася цьому.

— Не можу ось тут, на сходах, всього Вам сказати, Міріам, як пригорнувся б я до Вас… і що мені в тисячу разів любіше було б з Вами…

— Не змушуйте даму чекати, пане Пернат, — урвала мене Міріам. — Adieu і гарно Вам провести час!

Вона сказала це щиро, без тіні фальшу, та все ж я помітив, як згасли її очі.

Вона побігла вниз сходами, а мені від жалю стисло горло.

Ніби я втратив увесь світ…

Мов захмелілий, сидів я поряд з Ангеліною. Ми мчали велелюдними вулицями.

Життя навколо вирувало, я ж, напівоглушений, сприймав лише відблиски того світу, що пролітав повз нас: сліпучі діаманти в сережках і ланцюжки на муфтах, блискучі циліндри, білі дамські рукавички, пудель з рожевою кокардою на шиї, який з гавкотом гнався за колесами; спінені коні в срібній збруї, що летіли нам назустріч; вітрина крамниці з низками перлів та ювелірних коштовностей, шовкові сукні на тонких дівочих станах…