Ґустав Майрінк - Ґолем

Вона не могла спромогтися на слово, але вираз її обличчя про все мені розповів: їй нічого більше ховатися. Кінець пісеньці…

А щось у мені не хотіло в це вірити, я не міг змиритися з втратою надії їй допомогти.

Я підвів її до фотеля, мовчки гладив їй волосся, а вона, виснажена до краю, заховала, мов дитина, своє личко в мене на грудях.

Ми слухали, як потріскують дрова в печі, дивилися, як шугають підлогою червоні відсвіти полум’я — то спалахують, то гаснуть… то спалахують, то гаснуть… то спалахують, то гаснуть…

«Де серденько коралове?» — звучало в мені.

Я стрепенувся: Де я? Скільки часу вона вже тут сидить?

Обережно й тихо, зовсім тихо, щоб не сполохати, не розвередити болісної рани, я взявся випитувати її.

Уривками вивідав усе, що мав знати, й склав докупи, наче мозаїку:

— Ваш чоловік знає?…

— Поки ні… Він ще не повернувся… з дороги.

Отже, мова йшла про життя доктора Савіолі. Харусек правильно здогадався. Саме тому, що більше не йшлося про її життя, а про життя Савіолі, вона тут. Вона не має наміру й далі приховувати свою таємницю, збагнув я.

Вассертрум ще раз побував у Савіолі. Погрозами й силою таки дістався його ложа.

А далі? Далі! Що він хотів від нього?

Що хотів? Про щось вона сама здогадалася, про щось довідалася: він хотів, щоб… щоб доктор Савіолі… наклав на себе руки.

Вона знала тепер причину нестямної ненависті Вассертрума: колись доктор Савіолі загнав у могилу його сина, окуліста Вассорі.

Мене мов блискавкою осяяло: бігти вниз, усе розповісти лахмітникові… що то Харусек скерував удар… потайки… а не Савіолі, доктор був лише знаряддям у його руках…

«Зрада! Зрада! — стугоніло в моєму мозку. — То ти хочеш спрямувати жагу помсти цього негідника на бідолашного сухотного Харусека?» — сумніви до крові роздирали мене навпіл.

І раптом спокійна, холодна, мов лід, думка підказала рішенець: «Дурню! Зброя ж у твоїх руках! Досить лише взяти зі столу терпуг, збігти вниз і всадити його лахмітникові в горлянку, так щоб гостряк проткнув потилицю…»

З мого серця рвався вдячний крик до Бога…

Я випитував далі:

— А доктор Савіолі?

Він, безумовно, накладе на себе руки, якщо вона його не порятує. Доглядальниці не відходять від нього ні на крок, присипляють його морфієм, та ану ж він раптом прокинеться… можливо навіть цієї миті… і… і… ні, ні, їй треба квапитися, не можна гаяти ані секунди. Вона напише своєму чоловікові, в усьому зізнається… хай забирає дитину, лиш би жив Савіолі. Цим вона виб’є з рук Вассертрума єдину зброю, яку той має і якою погрожує…

Вона випередить його, сама відкриє таємницю.

— Ви цього не зробите, Ангеліно! — вигукнув я, думаючи лише про терпуг; мені перехопило голос від тріумфальної радості — усвідомлення своєї могутності.

Ангеліна поривалася іти. Я її не відпускав.

— Лише одне іще! Подумайте, невже Ваш чоловік отак відразу повірить лахмітникові на слово?

— Але ж Вассертрум має докази, скоріш за все мої листи, можливо, мій портрет — усе, що лежало в письмовому столі в ательє, тут, по сусідству.

Листи? Портрет? Письмовий стіл? — я вже не тямив, що роблю: схопив Ангеліну в обійми й осипав поцілунками. Цілував уста, чоло, очі…

Її біляве волосся огорнуло моє обличчя золотим серпанком.

Потім, тримаючи в долонях її витончені руки, я розповів їй через слово історію про те, як смертельний ворог Вассертрума, бідний чеський студент, позабирав з шухляд усі папери, і тепер вони в повній безпеці — у мене.

Ангеліна кинулася мені на шию, сміючись і плачучи водночас. Поцілувала мене. Метнулася до дверей. Повернулася і поцілувала мене ще раз.

Потім зникла.

Я стояв, мов оглушений, усе ще відчуваючи її віддих на своїй щоці.

Я чув, як загримотіли колеса екіпажу по бруківці, як шалено зірвалися у галоп коні. За хвилину стало тихо. Мов у склепі.

У мені теж.

Раптом позад мене тихо скрипнули двері — у кімнаті стояв Харусек.

— Вибачте, пане Пернат, я довго стукав, але Ви, певно, не чули.

Я лише мовчки кивнув.

— Сподіваюся, Ви не подумали, тільки тому, що бачили мене за розмовою з Вассертрумом, ніби я помирився з ним? — глузливий усміх Харусека підказав мені, що то був чорний жарт. — Хочу, аби Ви знали: щастя прихильне до мене… Серце отого недолюдка зм’якло до мене, пане Пернат. Дивна річ голос крові, — додав він тихо, ніби сам до себе.

Я не зрозумів, що він мав на увазі, може, мені почулося, подумав… Щойно пережита схвильованість ще бриніла в мені.