Ґустав Майрінк - Ґолем

Ходімо вже, пане Цвак! Ходімо, бо ще, чого доброго, вип’єте все вино майстра Перната, йому нічого не залишиться…

За моїм вікном шаленіла хуртовина. Полки сніжинок — крихітних солдатиків у білих, пухнастих шубках — пролітали, наздоганяючи одні одних, увесь час в одному керунку, ніби панічно втікали від якогось нещадного ворога. А тоді враз, немов охоплені нез’ясовним приступом люті, стрімко поверталися, та згори й знизу вдаряли в їхні фланги свіжі ворожі армії — усе закручувалося у безнадійному вихорі.

Мені здавалось, місяці минули від тих дивних, не таких уже й давніх подій, і, якби не щоденні, дедалі фантастичніші чутки про Ґолема, які щоразу повертали мене до пережитого, я б міг запідозрити у хвилини сумнівів, чи не став я жертвою якогось душевного потьмарення.

З-поміж барвистих арабесок, виплетених довкола мене подій, яскравими кольорами — аж разили око — проступало те, що розповів мені Цвак про ще не розкрите вбивство так званого «масона».

У причетність рябого Лойзи я щось не вірив, хоча й не міг позбутися якоїсь невиразної підозри: тієї ночі, майже одразу по тому, як Прокоп начебто почув загадкові звуки з стічної канави, ми бачили парубійка в Лойзичека . Та й, зрештою, не було жодних підстав вважати крик з-під землі, який цілком міг мені примаритися, людським воланням про допомогу…

Хурделиця за вікном засліпила мене, усе затанцювало перед очима. Я знову відволікся на камею, ескізну воскову модель, виліплену за портретом Міріам. Якби перенести її на блакитно-мерехтливий місячний камінь — то б був бездоганний витвір. Як я зрадів! Щастя, що серед моїх запасів матеріалу знайшлося саме те, що потрібно. Глибоко-чорне обрамлення з рогової обманки надавало каменю правильного свічення, а контури пасували так досконало, ніби природа сама прагнула навіки зберегти витончений профіль Міріам.

Спершу я мав намір втілити в камеї образ єгипетського бога Осіріса — образ Гермафродита з книги Іббур , який, легко й надзвичайно виразно виникаючи в моїй уяві, надихав мене як митця. Але згодом, після перших борозен різця, я побачив, як вимальовується разюча схожість з донькою Шемая Міріам, і змінив свої наміри…

Книга Іббур! ..

Схвильований, я відклав різця. Незбагненно, скільки трапилося у моєму житті за такий короткий відтинок часу!

Як людина, що раптом опинилася у неозорій піщаній пустелі, я нараз усвідомив глибоку, безмежну самотність, яка відділяла мене від людей.

Чи міг би я з кимось з друзів, окрім Гіллеля, поділитися пережитим?

У тихі години збіглих ночей до мене повернувся спогад про невимовну жагу до дивовижного, що лежить по той бік тлінного світу, про спраглість дива, що терзала мене від раннього дитинства — проте здійснення мрії відбулося так навально, мов промчався буремний шквал і жорстоко притлумив радісний крик моєї душі.

Я боявся тієї миті, коли отямлюся і з приголомшливою, спопеляючою ясністю сприйму те, що трапилося, за реальність.

Та ще не тепер! Спершу сповна насолодитися тим, як сходить на мене невимовне сіяння!

Це було мені під силу! Достатньо лише зайти до спаленьки й відімкнути касетку, де лежить книга Іббур — подарунок незнайомця!

Не так давно я торкався її, коли клав до касетки листи Ангеліни!

Час до часу знадвору долинав приглушений гуркіт, коли вітер скидав з дахів снігові замети, а тоді наставала глибока тиша — біла, пухнаста ковдра на бруківці поглинала будь-який звук.

Я вже хотів знову взятися до роботи, та раптом знизу почувся металевий цокіт копит, такий гострий, аж, здавалося, іскри викрешувалися.

Відчинити вікно й визирнути надвір — годі було й думати: мороз замурував рами, а шибки до половини завіяло снігом. Мені видно було тільки Харусека й лахмітника Вассертрума, які стояли внизу й вели, вочевидь, цілком мирну бесіду; я бачив їхнє непомірне здивування, коли вони оніміло витріщилися, мабуть, на екіпаж, невидимий мені.

Чоловік Ангеліни! — майнуло в голові. Бо ж не могла то бути вона сама! Приїхати до мене… на Півнячу вулицю… власним екіпажем! На очах усіх! То було б справжнім божевіллям! Але що казати чоловікові, як він зажене мене в глухий кут запитаннями?

Заперечувати, звісно, усе заперечувати!

Я квапно зважив усі варіанти: це міг бути лише її чоловік. Він одержав анонімного листа — від Вассертрума, — що вона тут на побаченні, і їй потрібне виправдання, скажімо, вона замовила в мене камею чи щось іще… Ось! Навальний грюкіт у двері — переді мною стояла Ангеліна.