Люсі Монтгомері - Рілла з Інглсайду

Того ж дня в Інглсайд прийшла Мері Ванс і розповіла, що Міллерові Дугласу, пораненому під час битви за Сімдесяту висоту [88] Битва, що відбулася між канадською та німецькою арміями протягом 15–25 серпня 1917 р. неподалік від м. Ланс у Франції. Сімдесята висота — пагорб, на якому було розташоване німецьке укріплення. Під час битви канадці взяли його штурмом і згодом відбили 21 атаку німецьких військ. , довелося ампутувати ногу. Усі в Інглсайді поспівчували Мері, полум’я патріотизму в душі якої спалахнуло не одразу, але нині палало так само незгасно, як і в душах решти односельців.

— Мене, бува, дражнять, що чоловіка я матиму тільки з одною ногою, — сказала Мері, надимаючись від гордощів, — та радше я вийду за одноногого Міллера, ніж за будь-кого іншого з цілим десятком ніг, хіба… — замислилася вона, — хіба за Ллойд-Джорджа. Ну, я мушу йти. Думала, вам цікаво буде почути про Міллера, то завітала із крамниці, але мушу бігти додому. Я обіцяла помогти Люку Мак-Алістеру скиртувати снопи. Тепер ми, дівчата, повинні зібрати врожай, коли хлопців так мало зосталося. Я вже маю собі комбінезон, і він мені дуже личить. Пані Дуглас каже, що це непристойно, і комбінезони слід заборонити; навіть пані Еліот не схвалює їх — але, бігме, світ рухається вперед, і немає для мене більшої втіхи, аніж обурити стару Кітті Дуглас.

— До речі, тату, — мовила Рілла, — я хочу на місяць заступити Джека Флегга в крамниці його батька. Я обіцяла йому — якщо ви дозволите. Тоді він допоможе фермерам зібрати врожай. У полі я не придамся — хоча багато дівчат дають раду з такою працею — але зможу бодай вивільнити Джекові трохи часу. Джимс тепер не завдасть вам клопоту, а вечорами я завжди буду вдома.

— Гадаєш, тобі сподобається зважувати горох і цукор, краяти масло та відлічувати яйця? — підсміхнувся лікар Блайт.

— Ні, але річ не в тім. Це просто мій внесок у спільну справу.

Отже, на місяць Рілла стала за ляду в крамниці пана Картера Флегга, а Сьюзен рушила працювати у вівсяних полях Альберта Крофорда.

— Я ще незгірша за інших, — пихато підсумувала вона. — Жоден чоловік не вміє скиртувати так, як я. Коли я прийшла до Альберта й сказала, що поможу, він лише глипнув із недовірою. Каже: «Боюся, ви не подужаєте», — а я йому: «Дай-но я спробую, і побачиш. Я гаруватиму, як проклята».

Мешканці Інглсайду на мить оніміли. Тиша ця означала, що вони захоплені мужнім рішенням Сьюзен «податися в поле». Проте сама Сьюзен хибно витлумачила мовчанку, і засмагле обличчя її спалахнуло присоромленим рум’янцем.

— Пані Блайт, дорогенька, здається, я набула прикрої звички лаятися, — вибачливо проказала вона. — Подумати лиш, до чого я дожилася — у моєму віці! Жахливий взірець для маленьких дівчаток! Певно, це тому, що я забагато читаю газет. Нині вони так лихословлять і не замінюють лайки зірочками, як то було за моєї молодості. Ця війна розбещує кожного.

Сьюзен стояла на возі, повнім вівсяних снопів, із розкошланим сивим волоссям і підіткнутим задля зручності та безпеки подолом — даруйте, комбінезони — то не для Сьюзен! У поставі її не було нічогісінько ані гарного, ні романтичного, проте дух, який додавав наснаги її кощавим рукам, був той самий, що допоміг канадським солдатам узяти Вімі Ріж та відкинути німецькі легіони від Вердена.

Утім, навряд чи пан Прайор, минаючи Сьюзен у бричці й поглядаючи, як вона вправно бере на вила сніп за снопом, думав саме про це.

«Моторна жіночка, — міркував він. — Одна варта двох молодих. Незле… незле… Якщо Мілгрейв повернеться живий — лишуся я без Міранди, а годувати жінку дешевше буде, аніж наймати служницю, яка ще може піти й покинути чоловіка напризволяще, коли заманеться. Треба обміркувати це».

А через тиждень пані Блайт, вертаючись по обіді додому із Глена, заклякла біля інглсайдської хвіртки, паралізована геть незвичним і дивним видовищем. Із кухонних дверей вихопився пан Прайор і побіг так, як цей натоптаний, пихатий чоловік не бігав уже багато років. У кожній рисі обличчя його знати було жах, і то цілком виправданий, бо за ним, наче мстива фурія, летіла Сьюзен із великим чавунним казанком у руках. Казанок парував, а погляд Сьюзен не віщував нічого доброго предмету її ненависті, якби вона лише спромоглася наздогнати його. Жертва й гонителька промчали моріжком. Пан Прайор на кілька секунд раніше за Сьюзен дістався хвіртки, розчахнув її й вибіг на вулицю, навіть не глянувши на отетерілу господиню Інглсайду.

— Сьюзен! — видихнула Енн.