Люсі Монтгомері: Рілла з Інглсайду

Волтер завжди був найвродливішим з інглсайдських хлопців. Панна Олівер любила дивитися на нього й мріяти, що колись у неї знайдеться свій так само гарний син — лискуча чорна чуприна, ясні темно-сірі очі, бездоганно прекрасні риси. Та ще й неабиякий поет! Той цикл сонетів був справжнім досягненням для двадцятилітнього юнака. Навіть не будучи прискіпливим критиком, панна Олівер розуміла, що Волтер Блайт наділений дивовижним і рідкісним даром.

Рілла всім серцем любила Волтера. Він ніколи не збиткувався з неї, як Джем та Ширлі, і не називав «Стоніжкою». Натомість Волтер вигадав для сестри інше, пестливе ім'я: «Рілла-моя-Рілла» — невеличкий каламбур, пов’язаний зі справжнім її іменем, Марілла. Її назвали так на честь тітоньки Марілли із Зелених Дахів, яка, проте, померла ще тоді, коли Рілла була надто мала, щоб добре з нею познайомитися. Дівчина не любила свого імені, котре видавалося їй жахливо бундючним і старомодним. Чом би рідним не кликати її на перше ім’я, Берта, вишукане й статечне, замість вигадувати це дурне «Рілла»? Вона не повставала проти Волтерового лагідного прізвиська, але нікому більше не дозволяла кликати себе так — хіба вряди-годи робила поступку панні Олівер. У Волтерових устах воно звучало ніжно й мелодійно, мов жвавий сріблистий плюскіт струмка. Рілла охоче померла б за Волтера, якби йому з того була якась користь — так вона стверджувала в розмовах із панною Олівер. Як усі п’ятнадцятилітні дівчата, Рілла любила значущо підкреслювати слова в розмові, і найгіркішою краплею в кубку її гризот була підозра, що Волтер звіряє Ді значно більше своїх таємниць, аніж їй.

— Він думає, що я нічого не зрозумію, бо ще мала, — якось ображено поскаржилася вона панні Олівер, — але це не так! І я нікому нічого не переказала би, панно Олівер — навіть вам. Я звіряю вам усі свої таємниці — о, я просто не можу бути щасливою, якщо не розповім вам усього, дорога моя вчителько — але його таємниць я ніколи не зраджу. Я розповідаю йому все й навіть показую свій щоденник. І так боляче, коли він приховує щось від мене. Хоча він показує мені вірші — і, ох, панно Олівер, які вони всі прекрасні! О, я житиму надією, що колись буду для Волтера тим, чим була для Вордсворта його сестра Дороті [4] Дороті Вордсворт (1771–1855) — англійська поетка й прозаїк, улюблена сестра Вільяма Вордсворта, із якою їх усе життя поєднували близькі взаємини. . Вордсворт не написав нічого , що могло б дорівнятися до Волтерових віршів — ані він, ані Теннісон.

— Е ні, я не певна. Обидва вони набазграли чимало дурниць, — сухо сказала панна Олівер, проте, уздрівши скривджене личко Рілли, хапливо й із каяттям додала: — Але я думаю, що колись і Волтер буде великим поетом… і звірить тобі свої таємниці, коли ти станеш доросліша.

— Торік, коли Волтер був хворий на тиф і лежав у лікарні, я ледь не збожеволіла від страху, — повагом зітхнула Рілла. — Мені не казали, як тяжко він хворий, аж доки все було вже позаду. Тато не схотів лякати мене — і добре, що я нічого не відала, бо просто не подужала би цього. Щоночі я плакала, аж доки засинала. Та іноді, — скрушно мовила Рілла, наслідуючи тон своєї любої панни Олівер, — я думаю, що Волтер більше любить Понеділка, ніж мене.

Понеділок був інглсайдським песиком, який дістав своє ймення за те, що приблудився до дому в понеділок, одного з тих днів, коли Волтер саме читав «Робінзона Крузо». Фактично він належав Джемові, проте дуже любив і Волтера. Ось і тепер він лежав поряд з ним, утуливши носа в його лікоть, захоплено ляскаючи хвостиком по траві, щоразу, як Волтер неуважливо гладив його. Понеділок не був ані колі, ні сетером, ні хортом, ні ньюфаундлендом — лише, як казав Джем, «звичайним собакою»… надто звичайним, на думку деяких безсердечних людей. Так, зовні Понеділок був плохеньким цуциком. На його рудуватім хутрі там і тут рясніли чорні плями; одна припадала на око. Вуха він мав подерті, бо ж ніколи не здобував звитяги у двобоях. А втім, Понеділок знав, що не всі собаки можуть бути гарними, породистими чи природженими переможцями, проте кожен собака здатен любити. У його негарному тільці билося найвірніше, найніжніше, найвідданіше з усіх собачих сердець. Кожен, хто зазирав у його карі очі, прикипав до Понеділка сильніше, ніж то дозволяли приписи будь-якої з релігій. Усі в Інглсайді любили його — навіть Сьюзен, хай як часто прихильність її потерпала від песикової звички нишком спати на ліжку в кімнаті для гостей.