Люсі Монтгомері: Рілла з Інглсайду

— До речі, пан Прайор геть упереджений щодо квітів у церкві, — мовила панна Корнелія. — Відколи той чоловік переїхав до нас із Лобриджа, я знай повторюю, що ми ще здобудемося на величенький клопіт. А вже обирати його церковним старостою — то була помилка й ми всі поплатимося за неї, повірте мені! Я чула, як він казав, буцім, коли дівчата «засмічуватимуть кафедру лабузинням», він покине церкву.

— Наша церква давала собі раду без Місяця з Баками, то, про мене, хай собі йде — ми не заплачемо, — відказала на те Сьюзен.

— Хто це дав йому таке кумедне прізвисько? — озвалася пані Блайт.

— Лобридзькі хлопчаки завжди кликали його так, пані Блайт, дорогенька, — певно, за кругле червоне лице й тьмяно-руді бакенбарди. Утім, вимовляти ці слова в його присутності небезпечно, можете бути певні. Але гірше за бакенбарди, пані Блайт, дорогенька — це те, що він геть дурний і має такі пришелепуваті уявлення. Нині він церковний староста, і, подейкують, став надзвичайно побожним, та я не забула, як двадцять років тому він пас корову на лобридзькім цвинтарі. І згадую я про це щораз, як він молиться на зібранні. От і новини скінчилися, більше нічого важливого в цій газеті нема. До чужинських подій мені байдуже. А хто той ерцгерцог, якого оце застрелили?

— Яке нам діло до того? — знизала плечима панна Корнелія, ще не знаючи, яку страхітливу відповідь на її запитання готує доля. — Там, у балканських краях, завжди хтось когось убиває. Для них то звична річ. А нашим газетам, бігме, не слід друкувати таке неподобство. «Ентерпрайз» надто вже захопилася сенсаційними заголовками. Ну, я мушу йти додому. Ні, Енн, рибонько, і не просіть залишитися на вечерю. Маршал забрав собі в голову, що без мене й вечеряти не варто — хіба не типовий чоловік? На все вам добре. Господи милостивий, що це з вашим котом? Чи в нього судоми?

Саме в цю мить Док єдиним стрибком опинився на килимку, де стояла панна Корнелія, притиснувши вуха, сикнув на неї й прожогом вихопився у вікно.

— Ні, він лише обернувся на Пана Гайда — тож уночі буде злива чи сильний вітер. Док — наш найкращий барометр.

— Добре, що нині він утік надвір, а не вдерся до мене на кухню, — мовила Сьюзен. — Піду-но я готувати вечерю. Коли в домі стільки людей, як тепер в Інглсайді, до столу краще подати загодя.

А на інглсайдськім моріжку в золотих озерах сонячного сяйва тонули острівці з мерехтливих тіней. Рілла Блайт гойдалася в гамаку під великою сосною, Гертруда Олівер сиділа на глиці, зіпершись на стовбур, а Волтер лежав на траві, захоплений лицарським романом, на сторінках якого оживали герої й прекрасні дами з давноминулих століть.

Рілла, «найменшенька» в сім’ї Блайтів, мусила повсякчас тамувати обурення — адже ніхто не хотів збагнути, що вона вже доросла. Зовсім скоро мав настати день її народження, тож Рілла вже заздалегідь уважала себе п’ятнадцятилітньою; вона була майже так само висока, як Нен і Ді, і майже так само вродлива, як того була певна Сьюзен. Рілла мала великі мрійливі горіхові очі, молочно-білу шкіру, де-не-де всипану золотавим ластовинням, і ледь вигнуті брови, що надавали її обличчю вдавано скромного, запитливого виразу, котрий спонукав людей, а надто хлопців, дати на нього відповідь. Коси в неї були стигло-каштанові, а ямочка над верхньою губою здавалася слідом від дотику доброї феї-хрещеної. Рілла, дівчина доволі марнославна, чого не могли заперечити навіть її близькі друзі, не мала підстав нарікати на власну вроду, проте надзвичайно бентежилася статурою й невтомно благала матір дозволити їй носити довші спідниці. Колишня «булочка» в дні давніх забав у Долині Райдуг, тепер вона була неймовірно худа, увійшовши в той вік, у якому найшвидше видовжуються руки й ноги. Джем та Ширлі троюдили душу сестри, прозиваючи її «Стоніжкою» — і все ж таки Рілла спромоглася уникнути незграбності, властивої багатьом підліткам: граційно рухалася, аж здавалося, наче вона не ходить, а танцює. У сім’ї Ріллу розпестили й тим трішечки зіпсували, та загалом усі друзі й знайомі були одностайні в думці, що Рілла Блайт — дуже миле дівча, хай і не таке розумне, як Нен і Ді.

Панна Олівер, яка того вечора мала поїхати додому на канікули, увесь навчальний рік мешкала в Інглсайді. Блайти взяли її до себе, зглянувшись на прохання Рілли, залюбленої у свою вчительку й згодної розділити з нею власну кімнату, позаяк жодної вільної в домі не залишилося. Гертруда Олівер мала вже двадцять вісім років, і досі життя було до неї суворе. Її печальні мигдалевидні карі очі, гарно окреслені насмішкуваті вуста й густезне чорне волосся, викладене величною короною на голові, привертали до неї увагу. Вона не була вродлива — а втім, у ній вчувався привабливий і загадковий чар. Рілла захоплювалася панною Олівер; навіть її раптові спалахи понурого цинізму здавалися дівчині дивовижними. Утім, цей кепський гумор посідав панну Олівер лиш тоді, коли вона була втомлена. Зазвичай же її присутність тішила й надихала, а весела інглсайдська молодь навіть не згадувала, що панна Олівер значно старша за них самих. Волтер і Рілла були її улюбленцями; їй вони звіряли свої потаємні мрії та сподівання. Панна Олівер знала, що Рілла прагне «виїздити»: відвідувати вечірки, як Нен і Ді, мати пишні вбрання й кавалерів — о, неодмінно, та ще й багатьох! Що ж до Волтера, панні Олівер було відомо, що він склав цикл сонетів, присвячених «Розамунді» — тобто Фейт Мередіт — і хоче стати викладачем англійської літератури в одному з найбільших університетів. Знала вона й про його палку любов до краси, і так само палку ненависть до всього потворного; їй були відомі його схильності й слабкості.