Генріх Белль - Очима клоуна

— Але ж я мав намір дати вам п’ятдесят марок.

— Гаразд, — відповів я, — тоді їдьте трамваєм, і вам усе обійдеться ще дешевше, ніж п’ятдесят марок. Згодні?

Він знову підрахував і запитав:

— А ви б могли захопити свій багаж у таксі?

— Ні, — заперечив я, — я пошкодив ногу і не зможу упоратися з багажем.

Видно, в душі Костерта ворухнулось його християнське сумління, бо він трохи лагідніше сказав:

— Пане Шнір, мені дуже шкода, що я...

— Нічого, нічого, пане Костерт, — перебив я його, — зате я просто щасливий, що маю можливість заощадити для християнської справи п’ятдесят чотири чи п’ятдесят шість марок.

Я натиснув на важіль і поклав трубку поряд з апаратом. Той тип міг подзвонити ще раз і нудно виливати мені свою слиняву душу. Краще хай сам длубається в своєму християнському сумлінні. Мені й без того було зле. Забув сказати, що, крім меланхолії та головного болю, природа наділила мене ще однією, майже містичною властивістю: я можу відчувати запахи по телефону, а від Костерта тхнуло солодкуватими фіалковими таблетками. Довелося встати з постелі й почистити зуби.

Прополоскавши рот рештками горілки, я старанно зняв з обличчя грим, уклався знову в ліжко і почав думати про Марі, про всіх цих християн та католиків, спробував заглянути в своє майбутнє. Думав і про стічні канави, в яких мені, можливо, доведеться валятись. Клоунові, коли йому під п’ятдесят, лишається дві можливості: стічна канава або замок. Про замок я не думав, а до п’ятдесяти мені ще лишалось протягнути як-небудь двадцять два роки. Той факт, що Майнц і Кобленц відмовились від моїх виступів, свідчив про стан, який Цонерер назвав би «серйозним сигналом тривоги», але тут проявилась іще одна моя риса, про яку я забув нагадати, — інертність. У Бонні теж є стічні канави, і хто, зрештою, змусить мене чекати до п’ятдесяти років?

Я думав про Марі — про її голос і груди, її руки й волосся, про її рухи і все, що ми разом з нею робили. Згадав і Цюпфнера, з яким вона мала одружитись. Ми з ним були досить добре знайомі ще підлітками, так добре, що, зустрівшися дорослими, не знали, як нам звертатись один до одного: на «ти» чи на «ви» — обидва звертання бентежили нас, і хоч по тому ми бачились часто, ніяк не могли позбутися збентеження. Я не міг збагнути, чому це Марі перебігла саме до нього, але, мабуть, я її взагалі «не розумів».

Я просто шаленів, що саме Костерт перервав мої роздуми. Він пошкрябав у двері, наче пес, і сказав:

— Пане Шнір, ви повинні вислухати мене. Вам потрібен лікар?

— Дайте мені спокій! — гукнув я крізь двері. — Просуньте попід двері конверт і йдіть собі додому.

Він засунув конверт у кімнату, я встав і розпечатав його; там лежав проїзний квиток від Бохума до Бонна у вагон другого класу і точно підрахована сума на таксі: шість марок п’ятдесят пфенігів. Я сподівався, що Костерт округлить суму до десяти марок, і вже прикинув, скільки зможу заощадити, обмінявши з деякими втратами квиток першого класу на квиток другого класу. Тоді б у мене лишилося близько п’яти марок.

— Усе гаразд? — запитав Костерт з коридора.

— Усе, — відповів я, — забирайся звідси, нещасна християнська душа!

— Але ж дозвольте...— почав він, та я гримнув на нього:

— Геть!..

На якусь мить за дверима все стихло, потім я почув, як він почовгав сходами вниз. Виявляється, чада земні не тільки розумніші — вони людяніші й щедріші за чада небесні.

На вокзал я поїхав трамваєм, щоб заощадити трохи грошей на горілку та сигарети. Хазяйка пансіону ще вирахувала з мене за телеграму, яку я послав Моніці Сільвс у Бонн, а Костерт відмовився оплатити. Таким чином, мені вже не вистачило грошей на таксі до вокзалу; телеграму ту я послав раніше, ніж стало відомо, що в Кобленці відмовили мені; вони випередили мене, і від цього було трохи досадно. Краще б я сам відмовився, телеграфувавши: «Виступати не можу серйозно пошкодив коліно».

Ну, тепер принаймні пішла телеграма до Моніки: «Прошу підготувати квартиру на завтра щиро вітаю Ганс».

У Бонні завжди все бувало інакше; там я ніколи не виступав, там я проживав, і таксі відвозило мене не в готель, а до моєї квартири. Мені слід було б сказати: нас, тобто Марі й мене. В домі немає швейцара, якого я міг би переплутати з вокзальним контролером, а проте ця квартира, де я проживаю всього три-чотири тижні на рік, чужіша мені за будь-який готель.

Я мусив стриматися, щоб перед вокзалом у Бонні не кивнути таксисту: цей жест такий звичний для мене, що я спершу навіть розгубився. Адже в кишені лишилась одна-однісінька марка. Я зупинився біля під’їзду і перевірив, чи всі ключі на місці: від дверей дому, від квартири, від письмового столу; а в письмовому столі ще знайду ключ, яким замикається велосипед. Я вже давно обдумую пантоміму з ключами: у мене в руках ціла в’язка ключів, зроблених з льоду, які під час атракціону, танучи, зникають.