Юрій Федькович - ЛЮБА-ЗГУБА

Музики пішли уперед, за ними повели мої сестри та дівки з сестриної ватаги сторонських дівок. Відтак пішли другі музики, а за ними рушили парубки, - насамперед мій брат вів Ілаша, і так далі провадив кождий парубок з братової ватаги усе по два сторонські парубки, як тото вже у нас установа. А я свого Василька ледве відшукав по базарі, - стояв собі, сердешний, під явором та мнув шириньку [59] - Хусточка. у руках, аж тут я зирк на його - а він плаче!

- А се, Василю, якої? - писнув я. - А чи тобі лиш хто що не казав?

- Не казав, - каже, а сам ще дужче.

- Я це не розумію, - кажу. - Може, я тобі чим прогрішив, та тобі так банно? [60] - Тужно, сумно; банувати - тужити, сумувати. Коли що було, братчику, то вибачай, я це, бігме, не хотячи, - цить же, не плач!

Він лиш на мене подивився, а далі промовив:

- Ти мені, Юрійку, нічо не винен.

- Так чого ж плачеш? Гей, якби Марічка виділа, що такий леґінь, мосьпане, плаче, тото ж би сміялася, - а хто ж бо таке видів?

Трафив я на лік: як опарений, кинувся мій Василько, обтерся боржій та й ухватив мене за руку.

- Ходім! - каже.

- Отак, то що інше, - кажу я, - так, але [61] - “Але” в похвальному розумінню - так - то як слід, так - то я розумію. ходім.

Та й пішли.

- Лиш не сади мене коло...

- Коло кого? - питаю.

- Та коло - Калини, чи як її там звете.

- Та хоть би й рад посадити, то не посаджу, - кажу, - бо коло неї Ілаш сидітиме.

- Ілаш? - заскреготав мій товариш зубами та й більше нічого не говорив через цілий вечір: ти б казав, що хтось його замовив.

В хаті, звичайно, - як у храму. Стіни оббиті коверцями, світло горить; куда обернешся - столи аж вгинаються; по тім боці за столом сидять дівки, як ті квіти у грядочці, а по сім боці коло столу сидить знов славне парубоцтво та щебече собі, як дрозди. На стільці против столів сидять музики та заводять, як то звичайно перед вечерею, якоїсь волоської [62] - Ромунські (волоські) пісні дуже сумні, протяжливі (дойни). туги, що аж серденько топиться, а коло печі пораються неня аж з трьома кухарками та ладять страву.

Ілаш сидить против Калини, я свого Василя посадив против Марії, а сам пішов братові помагати; бо брат, знаєте, не мав при столі сидіти, але за гості старатися, - така вже в нас, бачите, поведінка.

Помирилися, помолилися щиро Богу небесному, староста поклав на стіл аж шість мисок великих грітої з медом горілки та став частувати, я знов з братом крою колачі, неня подали страву на стіл, парубки чаркують порційками - аж любо, а дівок силою засипають, котра не хоче випити. Бесіда мила, козацька; брат та ватажні парубки гостеньків усе демнають, [63] - Принукують, припрошують (ром.). усе просять, ненька такі раді, що аж Богу святому моляться, а Ілаш топиться таки, дивлячись на свою Калину, а вона знов гине, дивлячись на його. Лиш Василь як сидить, так сидить собі невеселий. Що сестра його займає, що другі дівчата зачіпають, - бо понад Василя, знаєте, не було кращого парубка на цілу Буковину, - що таки неня, та брат, та я приговорюємо, - годі! - та й роби з ним що хоч. Але - дивлюся я - сестра лиш ув'яла. Я кинувся до неї:

- Сестро, а вам що?..

Прибігли і неня.

- Я бо тобі не казала, Маріє, аби ти тілько не гуляла? Боже мій! - з тими дівками; як вони не хочуть мене слухати!

- Та Марія, - кажу, - і кроку вам сьогодня не зробила в танці. Чого-бо й ви ще від неї хочете? А дайте ж покій дівчині.

Неня аж зажурилися.

- Так чого ж? - кажуть. - Чи не з очей лишень? Одокіє! А заведи-ко сестру до комори та постели, най трошки ляже, може, їй легше буде.

Одокія (старша) узяла сестру попід силу [64] - Попід пахи. та веде в кліть, [65] - В комірку. а я кинувся вперед, аби боржій кліть відомкнути та постелити.

От лишень що Одокія положила сестру на підклад [66] - Постілка. та накрила, аж тут кричить мій брат а хорім: [67] - Сіни.

- Юрію, а де ти?

- Осьде, бадічко! - відзиваюся я та й біжу в хороми.

- А подивись-ко, де Василь дівся, - каже брат, - я й ні в тот бік, як він вийшов з хати.

Я кинувся на двір - нема, у пасіку - нема: аж дивлюся у пастівник - а він коня собі лагодить.

- А це якої знов, Василю?

- Та от такої, що хочу їхати домів.

- Коли б хоть горілки був пив, то ще не дивувався б тоді, а то й горілки не кушав, [68] - Коштівав, пробував. а таке зводить, що сміх і людям уповідати. А неня та брат що казали б, якби се ти зробив?

- От скажеш їм, що я заслаб чогось та й поїхав додому.

- Але ж бо так! Та брат мені кулаків надавав би, що й до других Николів чув би, якби я йому сказав, що ти занедужав, а я тебе додому пустив, та ще й самого. Не пускаю! - кажу.