Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

Сидячи в Цигановому таксі, Флор із Гульвісою обмірковували, куди б їм податися. У кіно не хотіла вона, а вести свою майбутню дружину в дім побачень Гульвіса просто не міг. Відвідати тітку Літу в Ріо-Вермельйо? А що як вони там зустрінуть дону Розилду? Циган запропонував провідати дону Аґнелу, яка не раз казала, що не проти вже і познайомитися з Гульвісиною нареченою. Там вони і провели весь свій післяобідній час за горнятком запашної кави, соромливими цілунками крадькома та приємною бесідою з доною Аґнелою. Праля була просто в захваті від скромної й сором’язливої дони Флор, а тому співчутливо повчала дівчину:

— То кажеш, що ти виходиш заміж за цього навіженого… Нехай Бог тебе береже і пошле терпіння, а його тобі знадобиться чимало, повір. Гравці — то дуже важкі люди, доню. Я більше десяти років прожила з таким, як оце твій… Теж був білявий блакитноокий красень… Гра зовсім занапастила його і він геть усе віддавав туди. Навіть медальйон, що залишився мені від матері, цей божевільний і його продав. Той нахаба програвав усі гроші, а прийшовши додому, кричав на мене, бив…

— Він вас бив? — тремтячим голосом перепитала дона Флор.

— Бив, якщо сильно напивався, ой бив… Але тільки коли добряче перебере…

— І ви терпіли? Я б не дозволила… Жодному чоловікові… — Дона Флор аж спалахнула від обурення. — Ніколи й нікому.

Дона Аґнела всміхнулася: вона вже прожила життя й усе розуміла, а Флор ще така маленька, по суті допіру почала жити. Що вона могла знати?

— А що я могла вдіяти, я так сильно кохала його, він був моєю долею, а про когось іншого я й чути не хотіла. Не змогла б я його отак кинути напризволяще, зоставити самого в такому стані, хто б про нього тоді подбав? Він шоферував, як і Циган, тільки працював на господаря, за відсотки. Так і не зумів зібрати достатньо грошей на власне авто. Все, що я відкладала, він програвав, позичав, де тільки міг. А згодом загинув у катастрофі, залишивши по собі тільки маленького синочка, якого мені довелося виховувати самій… — вона привітно і дещо співчутливо глянула на дону Флор:

— Але ось що я скажу тобі, доню… Якби він знову запропонував вийти за нього заміж, я би погодилась. Він помер, а для мене і далі не існувало інших чоловіків, хоча багато хто залицявся до мене, а деякі навіть заміж кликали. Та кохала я лише його, доню, що було вдіяти, від долі, як то кажуть, не втечеш…

«Я кохала тільки його, а від долі не втечеш…» А що їй, доні Флор, було робити, якщо вона теж кохала? «Норміньє, що мені з цим усім робити?» Розібрати валізи, вбратися в чорне і йти на чування біля дони Аґнели. «Що мені робити, якщо він моя доля, якщо я кохаю лише його?»

Звісно, дона Норма піде з нею. Вона знала, що там усе буде як годиться: сльози, ридання, фіолетові квіти, запалені свічки, співчутливі обійми, молитви, спогади і розповіді про веселі моменти життя дони Аґнели, гаряча кава, печиво та ковток вина на світанку; кращого годі й придумати.

— Я тільки перевдягнуся…

«Що мені робити, Норміньє, як він моя доля? Як же мені кинути його напризволяще, хто ж тоді подбає про нього? Що мені робити, якщо я так сильно його кохаю і не зможу жити без нього?»

А ЖИТИ БЕЗ НЬОГО ВОНА І СПРАВДІ НЕ МОГЛА. БО ЯК МОЖНА ЖИТИ, КОЛИ БЕЗ НЬОГО всі дні поглинав морок, похмурі сутінки, крізь які вона вже і не розрізняла, хто живий, а хто мертвий. Стільки барв і постатей було завжди довкола нього, стільки сміху і сліз, гомону, тепла, стукоту фішок, вигуків круп’є. Її спогади оживали, бриніли променями вранішнього сонця й місячного сяйва, перемагали ту всеохопну мряку, у передсмертній агонії якої помирав день.

Отак, скована безсонням, лежала дона Флор на їхньому кованому ліжку геть самотня й покинута, немов пливла в човні спогадів у тихій гавані чи бурхливим морем. В її пам’яті виринали образи, імена, слова, уривки мелодій, потім це все якимось дивним чином складалося в цілісну картинку. Як же хотілося їй розірвати ці окови сталевого зашморгу згуслої навколо неї темряви, що не давала спокійно працювати, відпочивати, жити повним життям. Повним життям, а не тим сірим скнінням, безнадійним борсанням у задушливій трясовині смутку за її Гульвісою. Як вирватися з тих лап смерті, як пройти крізь вузькі ворота оголеного часу? Не вміє вона жити без Гульвіси…

Він і справді був іноді таким негідником, яким вважали його дона Розилда, дона Динора та інші сусідки. Але найчастіше вони були до нього несправедливі, як, утім, і сама дона Флор.