Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

І ось лежить вона на тій строкатій ковдрочці, заціпеніла від страху та сорому, вбрана лише в прозоре павутиння сутінок, заміжня нарешті Флор. Віднині вона не просто Флор, а дона Флор, і Гульвіса її чоловік, чоловік, якого вона сама обрала, всупереч порадам старших, не зважаючи на материну заборону; чоловік, якому вона віддалася ще до весілля, чудово усвідомлюючи, хто він насправді; чоловік, без якого вона не уявляла свого життя. Вона горіла на вогні, яким палали Гульвісині вуста, його пальці спопеляли її лоно, а тіло мліло від пристрасного полум’я жаги. Тепер, коли вони вже стали законним подружжям, Гульвіса, як і належить чоловікові, роздягнув свою дружину і, лежачи поруч на їхньому кованому подружньому ложі, розглядав її з усмішкою. Її красивий чоловік, золотисті волосинки вкривали все його тіло і біляво кучерявилися на грудях, мужній шрам від удару ножем проступав на лівому плечі. Поруч із ним дона Флор здавалася негритянкою, таку смагляву мала шкіру. Оголені були не лише їхні тіла, а й душі, ніжно обіймаючи свою дружину Гульвіса стиха шепотів їй на вушко всілякі солодкі дурниці.

Вони нестримно кохались, аж поки нарешті геть знесилилися. Втомлена від пристрасної знемоги Флор загорнулась у ковдру і солодко заснула. Гульвіса всміхався і лагідно спостерігав за своєю дружиною. Гульвіса, її коханий чоловік, красивий та мужній, ніжний і добрий.

Коли Флор прокинулася, годинник показував другу ночі, а її чоловіка в ліжку не було. Дона Флор обійшла дім, шукаючи його, але Гульвіси ніде не було. Подався таки випробувати долю на гроші, подаровані банкіром. І це першої ж шлюбної ночі! Зціпивши зуби від розчарування й образи, дона Флор припала до подушки і заплакала першими гіркими сльозами заміжньої жінки.

СІМ РОКІВ МИНУЛО ВІД ТИХ ПЕРШИХ СЛІЗ, ВИПЛАКАНИХ ДОНОЮ ФЛОР, до тривожного недільного ранку, коли Гульвіса впав мертвий, танцюючи самбу серед перебраного карнавального натовпу. І, як влучно тоді зауважила дона Жіза — а та жінка слів на вітер ніколи не кидала, — хоч усі ці сім років дона Флор оплакувала власні неіснуючі гріхи й справдешні гріхи свого чоловіка, та побачивши бездиханне Гульвісине тіло на площі Другого Липня, вона гірко заридала, либонь, таки не всі ще сльози виплакала. Сльози сорому і страждання, болю та приниження.

Гіркі та пекучі сльози, що лилися здебільшого самотніми, безсонними, довгими ночами очікування Гульвіси додому, ночами, коли здавалося, що світанкова зоря опускається до самісінького пекла. Дощовими ночами, коли струмені води заводили свою тужливу пісню, монотонно барабанячи по дахах, її груди сковував холод, вона тужила за теплим Гульвісиним плечем, за його сильними мужніми обіймами. Дона Флор вслухалася в кожен шелест і не могла заснути від нестримного бажання мати його поруч, бажання, що кровоточило, немов відкрита, задавнена рана. Охоплена тугою, скована крижаною лихоманкою, вона тремтіла від пекучої самотності їхнього подружнього ліжка.

Зате коли він був поруч, — ох!, з Гульвісою холод і смуток відразу відступали. Він запалював у ній те радісне тепло, що здіймалося з її лона, пломеніло червоним рум’янцем на обличчі й усю ніч гріло їхні тіла. Доні Флор було затишно, вона була щаслива і навіть святкова, здавалося, вона щойно перехилила келих вина або чарку лікеру. Близькість Гульвіси п’янила її, як вишукане, витримане вино, і хіба можливо встояти перед його цілунками і ласками? То були воістину нестримні ночі феєричної пристрасті. Але як же мало було таких днів, коли, повечерявши, Гульвіса залишався з дружиною, розлігшись на канапі й поклавши голову їй на груди, слухаючи радіо і розповідаючи різні історії. Його сміливі руки пестили її, збуджували і вони чимдуж летіли до їхнього кованого ліжка, де кохалися до самого ранку.

Таких вечорів ставало чимраз менше… Здебільшого таке випадало, коли Гульвісу раптово охоплювала відраза до того безладного способу життя, й він покидав друзів, кашасу, рулетку на три-чотири дні, а то й на тиждень і сидів удома. Тоді він переважно спав, порпався у шафах, клеївся до учениць і вимагав у Флор кохатися з ним, коли йому заманеться, навіть у найневідповідніший час. Але ж як швидко пролітали ці дні. Легковажний Гульвіса перекидав усе догори дриґом, його бадьорий сміх дзвенів у коридорі, він говорив із вікна з сусідами, слухав, як сваряться дона Норма і дона Жіза, та сповнював весь дім і всю вулицю своїми веселощами. Але ночей, сповнених запаморочливої ейфорії й божевільного захвату, нестримного сміху та їхніх пристрасно сплетених тіл на кованому ліжку ставало дедалі менше. «Моя кокосова цукерочко, мій базиліковий цвіте, пряність життя мого, моє пухнасте звірятко, твоя розкішниця солодша за мед», — чого тільки не шепотів він їй на вушко!