Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

Байдуже було докторові до млосної паволоки на сусідчиних очах, до м’якого воркотіння у відповідь на його привітання, до налитих грудей, що виднілися з-під мереживного пеньюару. Дона Маґнолія лукаво усміхнулася: нічого, у запасі є ще одна чарівна зброя, і вона негайно її застосує, бережись, Теодоре, Маґнолія йде в наступ.

І ось одного спекотного вечора, коли нерухоме застояне повітря марило ніжністю легкого бризу, приємною знемогою і колисковою, дона Маґнолія переступила поріг аптеки з коробкою ампул у руках. Це була ще одна спроба спокусити святого Антонія. Легка сукенка геть не приховувала того, чим так щедро обдарувала дону Маґнолію природа.

— Докторе, чи могли б ви зробити мені укол?

Доктор Теодоро саме порався з чимось у лабораторії; у накрохмаленому білосніжному халаті він видавався ще вищим і поважнішим, справжній учений. З милою усмішкою вона простягнула йому коробку.

— Секундочку… — мовив доктор, кладучи коробку на стіл.

Дона Маґнолія не зводила з нього очей, чимдалі дужче захоплюючись цим красенем. Чудової статури, сильний, мужній та ще й відповідного віку. Вона зітхнула. Доктор поглянув на сусідку:

— У вас щось болить?

— Ах, сеу доктор!.. — і вона всміхнулася, натякаючи, що саме він і є причина її зітхань.

— Уколи? — уважно вивчав він приклеєний до коробки рецепт. — Гм… Комплекс вітамінів… для підтримки рівноваги… ох, ці новітні засоби… Якої саме рівноваги, сеньйоро? — люб’язно всміхнувся, бо вважав усі ці пусті впорскування марною тратою грошей і часу.

— Душевної рівноваги, сеу доктор. Я стала така до всього чутлива, ви навіть не уявляєте…

Доктор Теодоро пінцетом вийняв з окропу голку й обережно втягнув рідину в шприц, спокійний і зосереджений, він уважно стежив за послідовністю дій. Над столом був напис, що чітко окреслював його життєве кредо і ставлення до життя: «Для кожної речі своє місце та кожна річ на своєму місці». Дона Маґнолія, прочитавши це, відразу ж здогадалася, про що йдеться, і лукаво глянула на доктора: солідний, упевнений у собі чоловік!

Зануривши ватку в спирт, він підняв шприц угору:

— Засукайте рукав…

Дона Маґнолія млосно і загадково заперечила:

— Ой, не в руку, докторе…

Він засмикнув фіранку, вона задерла спідницю і перед очима доктора Теодоро постав іще один скарб дони Маґнолії — розкішніший та вагоміший, аніж той, що вона так старанно виставляла на загальний огляд.

Як увійшла голка у її скарб, дона Маґнолія навіть не відчула — у доктора була легка й натренована рука. Лише приємна прохолода ватки, змоченої у спирті. Краплина спирту скотилася по сідниці, і дона Маґнолія знову зітхнула.

Знову доктор Теодоро не втямив причини її зітхань і перепитав:

— Що у вас болить?

Грайливо підтримуючи поділ спідниці, натякаючи на свої стегна, дона Маґнолія подивилась йому просто у вічі:

— Невже ви й досі нічого не зрозуміли?

Але доктор Теодоро справді нічого не розумів:

— Що саме я повинен розуміти?

Дона Маґнолія вже починала казитися, вона опустила поділ і процідила крізь зуби:

— Ви, мабуть, і справді сліпий, якщо нічого не помічаєте…

Оті її напіврозтулені вуста, застигле обличчя й засклілий погляд наштовхнули доктора Теодоро на думку, що перед ним божевільна. Дона Маґнолія геть розгубилася від такої несосвітенної тупості:

— То ви й справді такий тюхтій, як про вас кажуть!

— Даруйте, сеньйоро…

Вона грайливо торкнулася щоки світила фармакології й стишено, голосом, сповненим знемоги, випалила:

— Невже ви не бачите, дурню, що я у вас вляпалась по самі вуха і світу божого через це не бачу? Невже це так важко помітити?

Дона Маґнолія кинулась до аптекаря, щоб схопити його в обійми. Навіть маленька дитина зрозуміла б її наміри: її пухкенькі вуста, паволока в очах… Але доктор лише відсахнувся й суворо промовив:

— Ідіть!

— О, мій любий мулате!

— Забирайтеся геть! — ухилився він від її жадібних обіймів і зажерливого рота; порушувати своїх принципів він не мов жодного наміру. — Геть звідси!

Величний у своїй невідступності, зі шприцом у руках, у білому халаті, обурений доктор був схожий на статую, якби його ще на якийсь постамент поставити, вийшов би чудовий монумент — символ тріумфу моралі над пороком. Принижена і ображена дона Маґнолія не відчувала ні найменшого каяття за скоєне, її гнівливий погляд паленів люттю та бажанням помсти.

— Хамула! Кастрат нещасний! Та ти мені за все заплатиш, старий виродку! — І вона вискочила з аптеки, мов ошпарена.