Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

— О, прошу, цей точно не дасть мені збрехати… Робату, а пам’ятаєш той вечір, коли Гульвіса йшов додому голий, тільки газетою прикриваючись?

Робату був не з тих, хто довго обдумував відповідь; він окинув поглядом усіх, хто зібрався в кухні, переконався, що його не почує невтішна вдова, та, не довго думаючи, відповів:

— Голяка, прикрившись газетою? Звісно пам’ятаю. — відкашлявся Робату і, даючи волю уяві продовжив: — То ж була моя газета… Здається, це сталося в домі Однозубої Еуніси; пригадуєш, окрім нас з тобою і Гульвіси, були ще Карліньйос Маскареньяс, Женнер і Віріату Танажура… Ми тоді цілісіньку ніч безпросвітно пиячили і добряче тоді нажлуктилися…

Насправді Робату був цілковитою протилежністю Гульвіси. Його не вабила гра і не лякала робота: він мав репутацію уважного і компетентного майстра, не кажучи вже про золоті руки, вправні в найрізноманітніших галузях. Він виготовляв зубні протези, ремонтував радіоприймачі та радіоли, робив світлини для документів, усе, за що він брався, кипіло в його руках. Природна допитливість дозволяла йому дати раду з будь-якими приладами. Але істинною пристрастю Робату була поезія з правильним розміром і багатими римами (досконалі вірші); його стихією були казино, бари та кабаре, де він зустрічав світанки в приємній компанії інших вправних літераторів та їхніх гарненьких прихильниць і натхненних муз, декламуючи оди, волелюбні вірші, ліричні поеми та любовні сонети — все його власного авторства. Він сам якось проголосив себе «Всесвітнім королем сонетів» і побив усі рекорди; у його літературному доробку було двадцять тисяч вісімсот шістдесят п’ять сонетів, шістнадцятискладових і олександрійських віршів. Невеличка залисина вже помалу поїдала його густу темну шевелюру, але не зменшувала симпатії до нього.

Щойно він підхопив розповідь, і перед очима всіх присутніх Гульвіса постав мов живий. Такий він і закарбується у пам’яті юного Артура: голий, ледь прикритий газетою «А Тарде», героєм забороненого і такого захопливого світу.

Так і лилися одна історія за іншою, а дона Норма, дона Жіза, Режіна та інші жінки подавали тим часом каву з тістечками, чарки з кашасою і фруктовим лікером. Сусіди добре подбали про те, щоб нічого не бракувало в день прощання з Гульвісою.

Поважні відвідувачі, розсівшись в їдальні, у коридорі, біля вхідних дверей, сміючись та жартуючи, згадували добрим словом веселу вдачу Гульвіси. Його партнери по іграх та приятелі по чарці стояли у вітальні біля тіла померлого і, приголомшені, згадували його мовчки. Заходячи в дім, вони підходили до дони Флор, співчутливо й водночас зніяковіло потискали їй руку, ніби були відповідальні за витівки Гульвіси. Багато хто з них не був знайомий з доною Флор, ба навіть уперше її бачив. Вони лише чули про неї і знали, що Гульвіса не раз забирав у дружини всі-чисто гроші, навіть відкладені на щоденні потреби, щоб зіграти у «Паласі», «Табарисі», «Абайшадиньйо», у притонах Зезе Менінгіта чи Абіліу Мокеки, в численних підпільних гральних закладах міста і навіть в гральному домі негра Паранаґуа Вентури, який давно вже зажив поганої слави, адже від самого його заснування там вигравав лише круп’є.

Лиховісною, темною особистістю був цей негр Паранаґуа Вентура. На ньому висіла купа заяв у поліцію, ціла низка обвинувачень, щоправда, так остаточно і не доведених. Усі знали Вентуру як грабіжника, ґвалтівника та зарізяку, його судили за вбивство, але радше через слабкодухість присяжних, аніж через відсутність доказів, виправдали. Вентурі приписували ще два вбивства, — не беручи до уваги жінку, яку посеред білого дня він намагався зарізати на схилі Сан-Міґель, але за волосинку до смерті їй вдалося втекти. У кубло Паранаґуа навідувалися лише професійні шулери, шахраї, кишенькові злодії, ошуканці та пройдисвіти — всі, кому вже нічого було втрачати. Ніде правди діти, клієнтом того притону іноді був і Гульвіса з його мізерними грошима та веселим сміхом, ба більше, він був одним із обраних, кому вдавалося в цьому закладі вигравати: час від часу Паранаґуа дозволяв це своїм улюбленцям.

Прийшли також попрощатися з Гульвісою майже всі учениці дони Флор, зокрема й випускниці. Всі вони прагнули поспівчувати та розрадити шановану та обізнану, добру та бідолашну викладачку. Що три місяці на курси приходили нові охочі опанувати загальну кулінарію (ранкові заняття) і баїянську (вечірні заняття). На стіні магазину на Сьомому проспекті в красивій рамочці висів диплом дони Флор і перелік усіх її випускниць. Серед них — слухачка найпершої групи дона Оскарлінда, дипломована медсестра, працівниця Португальської клініки, струнка, метка особа, яка просто обожнювала точити ляси та плести інтриги. Саме вона зажадала вивісити диплом і перелік випускниць, зібрала на це гроші, знайшла художника, який погодився все оформити на добровільних засадах, домовилась із власником крамниці, одне слово, зчинила добрячий переполох. Не здатна витримати такого тиску, дона Флор поступилася і вже навіть не пропонувала як художника свого брата Ейтора — автора вивіски для школи, коли та ще була на Ладейрі-до-Алву, — який зараз, на жаль, мешкав у Назаре-дас-Фариньясі. Хай там як, але дона Флор з гордістю читала вивіску, де великими літерами було написано: