Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

В елегії, звісно, Гульвіса поставав беззаперечним героєм, буквально піднесеним до небес: «ніхто і ніколи не буде такий близький до зірок, гральних фішок і карт, мартоплясом і чарівником». І якщо для елегії — що стала предметом полеміки — не знайшлося місця на сторінках літературних часописів, то це геть не тому, що вона на це не заслуговувала. А все через такого собі Одоріку Тавареса, впливового поета, що до його думки дослуховувалися в літературних кулуарах (адже він контролював дві газети і радіо), який, прочитавши машинописний примірник елегії, скрушно похитав головою:

— Ех… жаль, що її не можна опублікувати…

— Якби вона була принаймні не анонімна… — зауважив інший поет, Карлос Едуарду.

Той Карлос Едуарду, гарненький юнак, знавець старовини, був партнером Тавареса в його темних мистецьких справах: вони разом скуповували старовинні лики святих. Літератори-невдахи і найпалкіші молоді автори, які не мали жодної надії надрукуватися в недільному додатку Одоріку, обвинувачували його і Карлоса Едуарду в тому, начебто вони ховають у себе ікони, розп’яття та церковне начиння, що їх, мовляв, краде з церков ватага злодіїв, очолювана типом із сумнівною репутацією Маріо Краво, який, до слова, був другом Гульвіси і його приятелем по чарці. Худий і вусатий Краво був надзвичайно спритний. Він збирав запчастини, листи заліза, елементи зламаних авто і, розклавши цей мотлох особливим чином, немовби створював сучасну скульптуру. Відомі знавців мистецтва та двоє поетів називали це безумовним проривом у сучасному мистецтві, а самого Краво — видатним революційним художником. Утім, це окрема тема, якої ми все ж не зачіпатимемо, як і не визначатимемо справжньої вартості тих витворів чи творчості Краво загалом. Задля інформації зауважимо, що згодом критики возвеличили його творчість і роботами зацікавились іноземні поціновувачі. Але на той момент Краво ще не здобув визнання як концептуальний митець, а лише як початківець, і знали його лише завдяки сумнівній причетності до декорування ризниць та вівтарів.

Кажуть, Гульвіса теж брав участь (бо йому конче потрібні були гроші) в таємній нічній прощі до старовинної церкви, яку очолював єретик Маріо Краво. Пограбування церкви зчинило тоді бурхливий переполох, адже одна з викрадених речей — ікона Святого Бенедикта — належала самому Агостіньйо-да-П’єдаде і ченці не змовчали про крадіжку. Зараз це цінне полотно зберігається в одному з музеїв на півдні країни, куди воно потрапило, якщо вірити пліткам літераторів, з ласки цих двох компаньйонів, любителів ліричної музи та побожної торгівлі.

Того ранку, ще до сніданку, вони сиділи в редакції, розмовляючи про святих та ікони з їхніми ликами, аж Карлос Едуарду вийняв із кишені примірник елегії й дав її прочитати поетові Одоріку.

Нарікаючи на те, що її не можна опублікувати, «і не через анонімність автора, бо можна підставити будь-який псевдонім…», а саме з цензурних міркувань, Таварес іще раз повторив: «Дуже шкода…» — і вголос зачитав:

Потім поцікавився в свого друга:

— То як, ти впізнав автора?

— Гадаєш, це він? Трохи схоже, втім…

— Та це ж очевидно… Ти тільки послухай: «У всіх казино запала хвилина мовчання, схилено прапори у борделях, повії зайшлися плачем».

— Мабуть, таки він…

— Мабуть?.. Та немає жодних сумнівів. — І, засміявшись, додав: — Старий соромітник…

Утім, відомі літератори не поділяли його впевненості. Авторство елегії приписувалось різним поетам, як знаним, так і початківцям. Звучали імена Сосіженеса Кости, Карвальйо Фільйо, Алвеса Рібейру, Еліу Сімоенса, Еуріку Алвеса. Водночас багато хто вважав імовірним автором Робату. Бо чи став би він так натхненно і проникливо цитувати:

Ніхто не міг збагнути, як Робату міг декламувати чужі вірші, в їхніх колах так не було заведено; проте вони забули про щедру вдачу «короля сонетів», про його вміння захоплюватися, возвеличувати й аплодувати творчості інших.

Успіх елегії й полеміка довкола неї народилися в будинку розпусти Карли, «тлустої Карли», досвідченої, депортованої з Італії професіоналки, занадто освіченої як для свого ремесла (хоча в ньому вона перевершила всіх своїх приятельок, що підтверджував Нестор Дуарте, тутешній інтелігент, який побував у багатьох країнах і його вважали людиною обізнаною). Начитавшись Д’Аннунціо, Карла божеволіла від поезії. «Романтична, як корова», — так охарактеризував її вусатий Краво, з яким вона свого часу була близька. Карла жити не могла без драм і пристрастей: її коханці належали до богемних кіл, переходячи від одного до іншого, зітхаючи та стогнучи, вмирала від ревнощів, зводила д’горі великі блакитні очі, зітхала на повні груди, вигинала розкішні стегна. Гульвіса теж колись був домігся її уваги і йому так само дещо перепало від щедрот тлустої Карли, проте вона віддавала перевагу поетам, і часом сама висловлювалася віршами «ніжною мовою Данте, натхненно та окрилено», як уміло лестив Робату.