Йоханна Спири: Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Йой, Бозю ти мій, Гайді, та що ти таке твориш? Та який у тебе вигляд? Та де всі твої спідниці, де хустина? Де новісінькі черевики, які я тобі купила? А нещодавно куплені панчохи? Ніц нема! Ніц! Гайді, де ти то всьо поділа?

Мала спокійнісінько показала пальчиком вниз на схил гори й відповіла:

— Там.

І справді, у вказаному напрямку щось лежало, червоніючи зверху цяткою хустини.

— Бідачисько ти нещасне! — схвильовано вигукнула Дорка. — І що ти собі таке надумала? Нашо всьо із себе поскидала? Та що то таке, га?

— А мені не треба було стільки, — відповіла мала, і в її голосі зовсім не вчувалося каяття за свій вчинок.

— Ох і дурненьке ж біднятко, Гайді, чи ти розум свій там, під горою, лишила? — почала сварити її тітка. — А хто по ті лахи піде, та то десь із півгодини злазити і підніматися знову! Петрусю, збігай, дитинко, га? Стрілою туди й назад. Та йди, принеси вже, чого стовбичиш, очима лупаєш? Чи в тебе ноги докупи позросталися?

— А я кози і так пізно вигнав, — не кваплячись промовив Петрусь, який непорушно стояв поряд та флегматично вислуховував зойки і крики тітки, запхнувши руки в кишені штанців.

— Гей, як так і далі стоятимеш і витрішки годуватимеш, чи багато з того матимеш? — змінила тактику тітка Дора. — Йди-но сюди, я тобі щось гарне дам, глянь, — і вона простягнула йому новенький п’ятак, який сліпучо зблиснув на сонці.

Пастушок несподівано зірвався з місця і, роблячи велетенські стрибки, доскакав по стежці до купки з одягом, схопив його і вже за якусь хвилю був знову коло тітки. Дорка аж хвалити його почала за таку спритність, а потім віддала п’ятака, якого Петрусь запхав глибоко в кишеню. Він аж світився від радості, на обличчі вигравала широка посмішка, бо не так часто йому доводилося заробляти грошима.

— Ти міг би допомогти мені всі ці лахи нагору до Вуя з полонини винести, тобі ж також в цю сторону, егеж? — промовила тітка Дора, коли намірилася продовжити сходження крутим косогором, який починався якраз за хижкою Петруся-козопаса.

Той без заперечень та з охотою взявся і за цю роботу. Він пішов слідом за тіткою та малою, повісивши всю одіж, зв’язану в клуночок, на згин лівої руки та цьвохкаючи прутиком у правій. Гайді ж разом із кізками, весело хвицаючи ніжками, підстрибувала поруч. Отак всі гамузом піднялися вони десь за хвилин сорок п’ять на полонину до хатини старого вуя, що стояла на рівнині, віддана на поталу усім гірським вітрам. Це мало також і свою перевагу: тут можна було досхочу насолоджуватися сонячними променями та милуватися видом на всю долину внизу, під горою. За хатиною росли три старезні ялини, які розпростерли навсібіч густі свої руки-віти. За ними гора продовжувала ріст у височінь, спершу горбами, вкритими соковитою та густою травою, за нею розпочиналися чагарники на кам’янистому ґрунті і завершувалося все це похмурими, без жодної рослинки, стрімкими сірими скелями. З тої сторони хатини, звідки відкривався вид на долину, старий змайстрував собі лавку, саме на ній він і сидів: люлька в зубах, долоні на колінах, спостерігаючи за козами, обома дітлахами та Доркою, що піднімалися вгору. Тітка тепер пасла задніх, бо раз за разом її обганяли всі інші.

Першою на полонину дісталася Гайді, вона підійшла до старого і простягнула рученята зі словами:

— Доброго вечора вам, дідусю!

— Ну-ну, і до чого ти це? — грубо відрізав старий, коротко потиснувши малій ручку, і пронизливо глипнув на неї з-під кошлатих брів.

Так він грізно дивився на неї, а мала, не відводячи погляду й не кліпаючи, почала його розглядати: старий зі своєю довгою бородою, густезними сивими бровами, що кущилися на переніссі, виглядав чудернацько, тож Гайді захотіла пильніше роздивитися. Тим часом підійшла Дорка з Петрусем, котрий притих, спостерігаючи за тим, що тут діється.

— Доброго дня вам, вую, — стала перед старим Дорка, — я ото привела до вас малу, дочку Тобіаса та Аделаїди, вже, мабуть, її і не впізнаєте. Вона ж тільки рочок мала, як ви останній раз її бачили.

— А нащо вона мені тут здалася? — буркнув старий. — Агов, — гукнув він до Петруся, — нема чого тут стовбичити, сьогодні ти й так спізнився, жени їх далі. І ще мої прихопи!

Пастушок відразу кинувся виконувати наказ, бо Вуй так зиркнув на нього, що йому одразу набридли всі ті оглядини, і його як вітром здуло.

— Вона, вую, буде тепер у вас жити, — кинулася Дорка відповідати на запитання старого. — Я що могла, то для неї робила, чотири роки її бавила. А тепер ваша черга прийшла, як не як — родина її найближча. Ось так.