Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Що ви хотіли спитати, маленька мадемуазель! — Себастян вправно складав срібний посуд, виделки, ложки, ножі у шафу.

— Себастяне, як відчиняється вікно?

— Треба зробити так, а потім отак, — відчинив той половинку вікна.

Гайді підійшла, щоб виглянути, але їй бракувало зросту: вона носом впиралася в підвіконня.

— Ось тепер мадемуазель може виглянути у вікно та побачити, що внизу, — сказав Себастян і поставив коло вікна високий дерев’яний стілець.

Щаслива Гайді видряпалася на нього й нарешті змогла побачити, що там назовні. Радість тривала недовго, бо за якусь мить вона перестала витягувати шию і сказала розчаровано:

— Кам’яні вулиці і більше нічого. Себастяне, а з другої сторони будинку який вид?

— Точнісінько такий самий, як тут, — відповів той.

— А звідки можна побачити далеко-далеко, так щоб усю долину як на долоні видно було?

— Для цього треба піднятися на високу вежу чи на церковну дзвіницю. Он як ота із золотим куполом. От звідти далеко-далеко видно все навкруги.

Дівчинка похапцем злізла зі стільця й побігла до дверей, потім сходами вниз, а далі вулицею. Проте справа виявилась не такою простою, як видавалася спершу. З висоти вікна здавалося, що варто трішечки пройти, й дзвіниця буде перед тобою. Але дівчинка пройшла всю вулицю, а до дзвіниці так і не дійшла. Тоді мала пішла іншою вулицею, все далі й далі: вежі ніде не було видно. Навкруги сновигало багато народу, проте всі кудись так поспішали, що Гайді не наважувалася їх потурбувати: часу в них, очевидно, обмаль, щоб їй допомогти. Коли раптом уздріла хлопця, що стояв на куті наступної вулиці. Хлопчина мав за плечима маленьку шарманку, а в руці — смішну тваринку.

Мала підбігла до нього й спиталася:

— Де вежа із золотим куполом?

— Поняття не маю, — відповів той.

— А в кого мені спитати, хто би мав поняття?

— Не знаю.

— А знаєш, де церква з високою дзвіницею?

— Певно, що знаю.

— Ну то ходім, покажеш мені її.

— А що ти мені за це даси, — хлопець простягнув руку.

Гайді почала нишпорити по кишенях. Вона знайшла аркуш паперу, на якому був намальований гарненький віночок червоних троянд. Хвильку надивилася на них. Було шкода віддавати таку красу. Клара допіру зранку подарувала Гайді цей малюнок. Проте спокуса подивитися з вежі на схили, вкриті зеленою травичкою, була набагато більшою.

— Ось, — мовила Гайді, — візьми це.

Хлопчина забрав руку і заперечно хитнув головою.

— А що ти хочеш? — спитала Гайді й задоволено сховала малюнок у кишеню.

— Гроші давай.

— У мене грошей немає, а от у Клари є, вона тобі дасть. Ти скільки хочеш?

— Двадцять пфенігів.

— Ну то йдемо, покажеш дзвіницю.

Обоє пішли вздовж довжелезної вулиці, а по дорозі Гайді розпитувала супутника, що це він несе за плечима, а він пояснив їй, що це шарманка, вкрита шматком полотна. Вона, коли крутити за ручку, таку класну музику видає! Діти підійшли до старої церкви з височенною дзвіницею. Хлопчина спинився і коротко кинув: «Тут».

— А як мені зайти всередину? — запитала Гайді, коли побачила, що всі двері наглухо зачинені.

— Поняття не маю, — відповів хлопець.

— Як думаєш, тут не можна подзвонити, як це роблять, щоб Себастян відчинив двері?

— А я знаю?

Гайді найшла все таки шворку для дзвоника і почала щосили смикати за неї.

— Як я зайду всередину, ти нікуди не йди, — попередила вона, — я сама додому не втраплю.

— А що ти мені за це даси?

— А що я тобі знову маю дати?

— Ще двадцять пфенігів.

У дверях заскреготів старезний замок, і вони зі скрипом відчинилися. На порозі став старий чоловік, який здивовано глипнув на дітей, а потім розсердився:

— Це що за такі забавки, навіщо за мною дзвонили? Читати не вмієте? Ось під замком табличка, а на ній чорним по білому: «Хто хоче піднятися на дзвіницю — дзвоніть».

Хлопчина мовчки тицьнув пальцем у бік Гайді.

А дівчинка пояснила:

— Це я хочу піднятися на вежу.

— Навіщо тобі нагору? — запитав старий сторож. — Тебе хтось прислав?

— Та ні, — заперечила Гайді, — я лишень хочу піднятися догори і подивитися навкруги.

— Ідіть обидвоє додому і більше щоб мені так не жартували! А як спробуєте вдруге, ох і пожалкуєте!

Сторож намірився уже зачинити двері, але дівчинка вхопила його за полу й почала благати:

— Ну лишень один разочок, лишень раз!

Гайді з таким благанням дивилася на нього, що в старого відразу покращав настрій. Він узяв малу за руку й сказав дружелюбно: