Решад Нури Гюнтекин - Стара хвороба

— Як він вдивляється в Стамбул…

— У нього на те свої причини… Адже він розлучається з ним назовсім.

У Зулейхи відживала душа, коли вона бачила, як турботливо і з яким дружнім співчуттям ставився Юсуф до старого й немічного чоловіка.

А Юсуф, ніби говорячи сам до себе, вів далі:

— Біль завжди залишається болем. Але бідоласі піде на користь довга морська подорож. Він зможе забути про все на світі. Хай відпочине серцем, знайде душевний спокій…

Зулейха ледь здригнулася, і чоловік помітив цей порух.

Он воно що! Юсуф гадав, що ця подорож допоможе їм скинути камінь з душі, знайти спокій і тишу, яких так прагли їхні виснажені серця, сточені невидимим гробаком самотності.

Матрос у подертих черевиках з рідкою чорною борідкою, котрий йшов запалити ліхтар на флагштоку, ненароком зачепив шезлонг Зулейхи і дістав од Юсуфа прочухана. Ця грубість була такою недоладною поряд зі щиросердям, яке він щойно виявив до старого.

Нагримавши на матроса, Юсуф звернувся до Зулейхи:

— З вашого дозволу, я на хвилинку покину вас — треба сходити в камбуз… Взагалі, наш кухар справляється непогано… Але над обслуговуванням варто трохи попрацювати…

Зулейха сиділа під наметом, який, як сказав їй чоловік, було зроблено спеціально для неї. З кожного боку тенту, що вдень захищав її від сонця, а нічного часу від мряки, кріпились вервечки. З їх допомогою завжди можна було закрити той бік, звідки світило сонце чи дув різкий вітер. Для Зулейхи, яка не могла спуститися вниз у полудневу спеку, цей тент слугував свого роду шатром.

Хвилин за десять Юсуф повернувся з молодим юнаком у білому фартусі. В руках хлопчина тримав тацю з тарілками й склянками, а Юсуф — рушника.

Радий блазнювати Юсуф легко зігнув стан у поклоні:

— Знайомтесь, це наш гарсон Халіль, а я метрдотель. Гарсон не знає всього церемоніалу… Але ж він кілька місяців був слугою в шинку… Чи не так, Халілю? Він мешканець Мітіліні. Ти, мабуть, не знаєш, хто такі ці мітілінці? Віднедавна так називають жителів Міділлі… Як там твоя нахіє [4] Нахіє — найменша одиниця територіального поділу османської Туреччини. називалася, га?

— Нахіє Єре…

— Так от, Халіль родом з цього містечка… Таємно від усіх він просто-таки марив Анатолією, де в нього були якісь родичі. Отож зібрав він якось речі в торбину та й гайнув на наші простори на рибальському човні, відсапнув уже в Айвалику. [5] Айвалик — місто на узбережжі Егейського моря, розташоване навпроти острова Лесбос. Але напевно була й інша причина для втечі. Хто зна, може, ти кого-небудь зарізав, га, Халілю? Правду кажи… Бо як перевірю, гірше буде…

Халіль, мов той джин, хутко ладував обід. Поки він накривав скатертиною столик Зулейхи, Юсуф почав настроювати радіо. Халіль приніс на стіл тільки один прибор.

Юсуф пояснив і це:

— Ти обідатимеш сама. Гадаю, ти не заперечуватимеш, якщо ми з капітаном перехилимо по чарці-другій раки [6] Раки — ганусова горілка. … Не бійся, що капітан уп’ється і що-небудь скоїться. Про всяк випадок у нас є помічник капітана. Як я вже сказав, усе продумано до дрібниць…

Це було вперше за багато днів, коли Зулейха поїла усмак.

Холодний вітер, який капітан з дерев’яною ногою назвав бора, [7] Бора (ще відомий як борей) — різкий північний вітер, що дме з боку узбережжя на Егейському та Середземному морях. розгойдував судно.

Ніч була безмісячна, над водою нависав легкий туман. Зулейха погасила лампочку над головою. Вода поряд з бортами судна мерехтіла фосфорним блиском, рясніла бульбашками й зникала попереду, розчиняючись у темряві ночі. Юсуф більше не підходив до дружини. Зі свого місця Зулейха під світлом підвісної лампи бачила, як він пив з капітаном раки, і погляд її раз у раз звертався в той бік.

Те, що, незважаючи на прохолоду, Юсуф скинув піджак і сидів у самій сорочці, а під час розмови різко розмахував руками, свідчило, що він перебрав через край.

Щораз, коли між Зулейхою та чоловіком відбувалися сварки, вона повторювала:

«Коли ви їдете на прогулянку в гарне місце, чи не краще було б милуватися красою природи і розважатися без того, аби чоловіки, нализавшись, не влаштовували під п’яну руч бійку, а жінки, розклавши багаття, не готували їжу, задихаючись від їдкого диму?»

Однією з негативних рис Юсуфової вдачі була його надмірна демократичність.

«Коли ви гніваєтесь, декому з нещасних перепадає від вас на горіхи. Я ж вашу поведінку розумію лише до певної міри. Так, ви онук землевласника, тож звичка гнобити всіх живе у вас від народження, так само як і потреба в їжі чи питві… Та при цьому в короткім часі ви, анітрохи не соромлячись, поводитеся як рівний з людьми нижчого соціального стану. Ви їсте з ними за одним столом, прогулюєтеся разом у полях. От цього я ніяк не збагну».