Решад Нури Гюнтекин - Стара хвороба

Зулейха пригадала, як сварилася з чоловіком під час медового місяця, намагаючись зробити з цього провінціала актора, рівного собі, гідного виконувати перші ролі в кіно, і всміхнулася власній наївності.

Сю ніч негідні розваги Юсуфа й капітана з дерев’яною ногою на цій ненадійній старезній посудині з гребними колесами анітрохи її не хвилювали. Зулейха дивилася на них як на пригодницький фільм про море, лишаючись цілком незворушною.

Зараз їй було байдуже, що робив цей чоловік, до якого вона більше не відчувала симпатії і якого майже встигла забути.

Дитинство Зулейхи минуло в Стамбулі. Її батько був військовим. Раз на кілька років він заїжджав до Стамбула і, пробувши з сім’єю три-чотири тижні, повертався в частину.

Коли після перемир’я почалося повстання в Анатолії, Зулейха разом з матір’ю та однією з тіток, яка померла невдовзі від кісткових сухот, залишилися зовсім самі.

Хвала Аллаху, що брат її матері, Шевкет-бей, частенько навідувався до їхнього будиночка в Куручешме. Він наглядав за тим, як велися справи, а іноді на кілька тижнів привозив їх погостювати до свого особняка в Еренкьоє.

Шевкет-бей на той час був великим цабе в Міністерстві закордонних справ. Щоразу, приїжджаючи до Куручешме, він просто з порога питав одне й те саме: «Чи є новини від божевільного?», і, найчастіше чуючи заперечливу відповідь, докидав, тяжко зітхаючи: «Ет, і собі шкодить, і бідолашній дитині».

«Божевільним» дядько Зулейхи називав Алі Османа, її батька. Шевкет-бей дуже любив племінницю. Але ця любов не заважала йому називати божевільним чоловіка, який повірив у мрію, нібито можна вигнати з країни найбільш організовану армію світу, маючи за вояків купку селян, озброєних палицями й сохами. А зараз цю зруйновану й переможену країну могла врятувати лише дипломатія. Та цей оглашенний і далі своєю дикою поведінкою позбавляв країну хай і крихкої надії, риючи вірну могилу нещасній Османській державі!

Мати Зулейхи дуже боялася, що дитина тужитиме серцем, потерпаючи за батька, уникала подібних розмов при ній.

Та Зулейха була вже не маленька, і все розуміла. Тому щоразу, коли згадували ім’я її батька, ніби йшлося про хворого чи небіжчика, — дівчинка це відчувала, — і для годиться робила сумне лице. Вона багато чого навчилася, дослухаючись до балачок дядька й інших дорослих.

Все, що лежало за горами, було зовсім іншою державою. І людям, які перетинали кордон, вже не було вороття в ці прекрасні землі. Її батько був десь коло Адани. Там він або загине, або, якщо доля йому всміхнеться, врятується, втече в невідомі світи. А невдовзі забудеться його ім’я, піде за вітром пам’ять про нього.

Зулейха безліч разів порівнювала їх — батька й старшого материного брата. Наскільки ж Шевкет-бей, попри свій вік, був сучаснішою, розумнішою і освіченішою людиною! А як її дядько піклувався про сім’ю. Навіть вороги поважали його. Французи, які намагалися вбити її батька в Адані, тут ходили з дядьком попідруч, запрошували його на вечори і бали в посольстві, а якщо він нездужав, то через іноземних офіцерів питалися про його здоров’я. Отака різниця була між цими двома людьми!

Серед їхніх родичів знайшовся сміливець-юнак, що посмів заміритися на французького поліцейського, коли той хотів обшукати його. Покаранням для того, хто чинить опір військовослужбовцеві країни-переможниці, могла бути й страта. Та коли Шевкет-бей дізнався про цей випадок, він одразу вирушив у посольство до Перно, відтак помчав до генерала Франціє д’Еспере [8] Франше д’Еспере Луї Фелікс Марі Франсуа (1856–1942) — французький генерал східної групи армій союзних військ Антанти на Балканах. і випрохав-таки для хлопця помилування.

Зулейсі бракувало часу, щоб по-справжньому пізнати свого батька. Не можна сказати, що вона не любила цього втомленого і розшарпаного військовика, який у свої нечасті приїзди до Стамбула з кожним роком просто на її очах усе більше вбивався в старі літа. Як часто повторювала міс Лорлей, їхня вчителька в коледжі, любов до батьків — це доброчесність і святий обов’язок кожного. Зрідка чи то літніми вечорами в садах Бебека, слухаючи прекрасну музику, чи місячними ночами, пливучи з друзями по коледжу на човні протокою, Зулейха раптом несподівано згадувала про свого бідолашного батька. У ті рідкі хвилини її огортав сум, інколи вона навіть плакала. Але ці нав’язливі злети й падіння були зовсім не схожі на ту сердечну тугу, якої так побоювалась її мати і яку відчуваєш, читаючи гарний вірш чи роман.