Решад Нури Гюнтекин - Стара хвороба

Зулейсі такими ночами розпалювали уяву гнітючі видіння. Вона бачила свого чоловіка, як він розглядає фотографії в газеті у вагоні в Єнідже: знімок розбитої машини; тієї багнюки, в яку впали їхні викинуті з автомобіля тіла; фото моторного човна, кадри з лікарні й ту обрізану ножицями весільну фотографію. На чолі в Юсуфа набрякають вени, котрі з’являються завжди, коли він гнівається або думає, він одвертається до вікна і читає підписи під знімками. Молода жінка різким рухом голови відігнала видіння. Та тепер на видіння вже перетворювалася світлина дипломата з валізою в німецькій газеті. Зулейха знову втупилася в двері.

У недовгім часі до палати разом із лікарем увійшов Юсуф.

Лікар спинився при вході. Юсуф без найменшого хвилювання підійшов до ліжка, нахилився й поцілував голову дружини. Відтак лагідним рухом, мов дитину, погладив по волоссю й сказав:

— Видужуй швидше, Зулейхо, ти мене страшенно налякала. Вибач, що приїхав так пізно… Ти ж знаєш мою кляту арабську лихоманку… я сказав про неї лікареві…

— Ну, тоді й ти видужуй…

— Хвала Аллаху, Зулейхо, що я знайшов тебе цілу й неушкоджену.

— Я майже здорова…

Лікар, здавалося, спершу вагався: піти йому й залишити їх на самоті чи втрутитися в розмову. Але коли побачив, що подружжя так легко й невимушено розмовляє, мов щирі друзі, то подумав, що й собі може докинути кілька слів. Лікар підійшов до них, спитав Зулейху про її самопочуття, повідомив, що остання рана на литці вже скоро заживе і що, поза всяким сумнівом, вистачить легкої перев’язки. Потім, покликавши старшу медсестру, він вийшов.

Вони залишилися в кімнаті віч-на-віч.

Юсуф стояв, уважно роззираючись навсібіч. Зулейха подумала, що чоловік робить так, бо не наважується поглянути їй в очі й заговорити, і приготувалася виголосити заготовлену промову. Та Юсуф випередив її й почав сам:

— Що за порядок? Запхали твоє ліжко в куток кімнати, а шафи й столи присунули до вікна. Лікар сказав, що ти постійно спиш… Ще б пак… Якби тобі було на що дивитися, коли розплющиш очі, ти б отак не спала.

Юсуф завжди, за будь-якої ситуації почувався чоловіком, справжнім господарем. Наприклад, коли вони з дружиною якось зупинилися в готелі, то дуже скоро і прислуга на кухні, й сам власник готелю радо виконували Юсуфові накази, дозволивши йому змінити заведені порядки. Найдивнішим було те, що його впливові не могли опиратися не тільки покірливі від природи люди, а й сильні, незалежні особистості. При цьому Юсуф так звик накидати свої звичаї, що ніколи навіть не ставив собі питання: чи має він на те право. Ця його жилка здавалася символом допотопних забутих традицій. Зулейха навіть давала чоловікові прізвиська на зразок Степовий Ватаг або Бостанджі-баші, [2] Бостанджі-баші (від турецьк. бостан — сад) — варта в султанському саду, яку вперше настановив Сулейман І. Начальник цієї варти, бостанджі-баші, виконував одночасно обов’язки головного наглядача над султанським палацом, портового інспектора та начальника поліції в столиці. але одночасно почувалася напрочуд захищеною поряд із цим владним чоловіком.

Уважно вивчивши всю кімнату, Юсуф сказав:

— Треба дещо переставити, щоб ти змогла тут нормально відпочивати.

І, не давши їй оговтатися, заходився переінакшувати все на свій лад. Спочатку розібрав куточок сестри Магди. Потім настала черга шафи біля вікна. Юсуф схопив її за край і потягнув. Та помітивши, що попадали всі пляшечки в шафі, а на полірованій підлозі залишаються подряпини, скинув піджак, обхопив шафу обіруч і підняв.

Зробив це завиграшки — був досить сильним від природи.

Зулейха спробувала була опиратися, коли настала черга її ліжка. Вона любила цей затишний куточок, а ще — не хотіла нічого бачити. На її заперечення Юсуф тільки посміхнувся. Мовляв, нащо тоді було все переставляти, а ліжко залишати на місці?

Доки Юсуф, як іграшкову машинку, пересував ліжко, Зулейха подумала: він робить усе це тільки тому, що в ці хвилини розмовляти йому ще складніше, ніж їй. Кімната так змінилася, чи й упізнає її тепер сестра Магда? Юсуф надягнув піджак, протер руки одеколоном Зулейхи і примостився на краєчку ліжка.

— Даремно вони змусили тебе лежати. Ти он яка сильна, як левиця…

— Так, зараз я вже майже одужала.

— Еге ж, так усе на світі проспати можна. Ти навіть можеш устати і вдягтися…

— Ні, я ще не зовсім здорова…

— Де твої речі?

І доки вони говорили, Юсуф, здавалось, уникав дивитися дружині в очі. Його погляд блукав по кімнаті. Зулейха знов набралася духу і вже намірилася сказати заготовлену промову, та Юсуф випередив її, цілком спокійно сказавши про те, що не виходило в неї з голови весь цей час: