Хулио Кортасар - Таємна зброя

— Я◦також не дуже добре тебе знаю, але не в тому річ… Ти подумаєш, що я божевільна.

Боббі знову гарчить.

— Кілька років тому… — каже Мішель і заплющує очі. — Ми жили в Ангієні, я тобі вже це казала. Думаю, я тобі казала, що ми жили в Ангієні. Не дивись на мене так.

— Я◦не дивлюся, — каже П’єр.

— Дивишся і робиш мені боляче.

Але це неправда, не може бути так, щоб він завдавав їй болю, чекаючи її слів, непорушно сподіваючись, що вона продовжуватиме, дивлячись, як ледве ворушаться її губи, зараз це станеться, вона складе докупи руки і благатиме, квітка насолоди розкривається, коли вона проситься, пручаючись і ридаючи в його обіймах, волога квітка, що розпускається, насолода відчувати, як вона марно пручається… Боббі заходить поповзом і лягає в кутку. «Не дивись на мене так», — сказала Мішель, і П’єр відповів: «Я◦не дивлюся», і тоді вона сказала, що він дивиться, що їй боляче, коли він так дивиться, але вона не може говорити далі, бо П’єр підводиться, дивлячись на Боббі, дивлячись на себе у дзеркалі, проводить рукою по обличчю, зітхає з протяжним стогоном, нескінченним зойком, і раптом падає навколішки перед канапою, ховає обличчя в долонях, збурений і задиханий, силкуючись віддерти від себе образи, як павутину, що обліпила йому все обличчя, як опале листя, що пристало до його змокрілого лиця.

— О, П’єре, — каже Мішель ледь чутним голосом.

З-за долонь, які не можуть його стримати, чутно плач, він наповнює атмосферу чимось прикрим, уперто поновлюється і триває.

— П’єре, П’єре, — каже Мішель. — Чому, любий, чому.

Вона поволі гладить його волосся, простягає йому хустинку, що пахне мохом.

— Я◦нещасний ідіот, пробач мене. Ти… ти каза…

Він встає і плюхається на інший край канапи. Не помічає, що Мішель різко відсахнулася, що вона знову дивиться на нього так, як дивилася, перш ніж утекти. Він із зусиллям повторює: «Ти каза… казала мені», горло йому стиснуло, і що це: Боббі знову гарчить, Мішель підвелася і потроху задкує, не повертаючись до нього спиною, дивиться на нього і задкує; що це, чому це зараз, чому вона йде геть, чому. Хряпання дверей лишає його байдужим. Він посміхається, бачить свою посмішку у дзеркалі, усміхається знову, «als alle Knospen sprangen», наспівує він зі стиснутими губами, спочатку тиша, потім клацання телефона, з якого знімають трубку, джеркотання диску, одна літера, інша літера, перша цифра, друга. П’єр вагається, нечітко каже собі, що треба було би піти порозумітися з Мішель, але він уже надворі біля мотоцикла. Боббі гарчить на ґанку, дім люто відбиває ревіння двигуна, перша швидкість — вулицею догори, друга — під сонцем.

— Це був той самий голос, Бабетт. І тоді я зрозуміла, що…

— Дурниці, — відказує Бабетт. — Якби я була там, то всипала би тобі перцю.

— П’єр поїхав геть, — каже Мішель.

— Це найкраще, що він міг зробити.

— Бабетт, якби ти могла приїхати.

— Навіщо? Ясна річ, я приїду, але це ідіотизм.

— Він заїкався, Бабетт, присягаюсь тобі… Мені це не примарилось, я вже казала тобі, що перед тим… Це було, як тоді… Приїжджай негайно, бо по телефону я не можу тобі пояснити… Я◦щойно чула звук мотоцикла, він поїхав і мені його страшенно жаль: як він може зрозуміти, що зі мною діється, бідолашний, але він також наче божевільний, Бабетт, це так дивно.

— Я◦думала, що у тебе все те загоїлось, — каже Бабетт надміру холодним тоном. — Зрештою, П’єр не дурень і зрозуміє. Я◦думала, що він давно вже знає.

— Я◦збиралася йому сказати, хотіла сказати і тоді… Бабетт, присягаюсь, він говорив зі мною, заїкаючись, і перед тим, перед тим…

— Ти мені вже казала, але ти перебільшуєш. Ролан також іноді зачісується так, як йому заманеться, але через це ти його не плутаєш із кимось іншим, чорт візьми.

— А◦тепер він поїхав геть, — монотонно повторює Мішель.

— Він вернеться, — каже Бабетт. — Гаразд, приготуй щось смачне для Ролана, він з кожним днем голодніший.

— Ти на мене наговорюєш, — каже Ролан з порога. — Що там сталося у Мішель?

— Їдьмо, — каже Бабетт. — Зараз же їдьмо.

Світ управляється ґумовим валком, який вміщається в руці; трішки крутнеш від себе — й усі дерева стають одним деревом, що витяглося край дороги; потім крутнеш ледь на себе — і зелений велетень розкладається на сотні тополь, які біжать назад; одна за одною статечно пропливають високовольтні щогли, рух — це радісний ритм, в який вже можуть вплітатися слова, обривки образів, не зв’язаних з дорогою, ґумовий валок робить правий оберт, звук наростає, струна звуку натягнута до краю, але думок уже нема, все — машина, тіло, що злилося з машиною, і вітер в лице, як забуття, Корбей, Арпажон, Ліна, Монлері, знову тополі, будка поліцейського, щораз бузковіше світло, свіже повітря, яке наповнює напіввідкритий рот, поволіше, поволіше, на цьому перехресті повернути праворуч, Париж за вісімнадцять кілометрів, «Чінзано», Париж за сімнадцять кілометрів. «Я◦не вбився, — думає П’єр, повільно в’їжджаючи на дорогу ліворуч. — Це неймовірно, що я не вбився». Утома тисне на плечі, як пасажир позаду — щось кожного разу приємніше і необхідніше. «Сподіваюся, вона мені пробачить, — думає П’єр. — Ми обидвоє такі чудні, треба, щоб вона зрозуміла, щоб зрозуміла, щоб зрозуміла: поки не покохаєшся — насправді нічого не знаєш, я жадаю відчути її волосся в своїх руках, її тіло, я її жадаю, жадаю…» Обіч дороги виростає ліс, опале листя, принесене вітром, засипає шосе. П’єр дивиться на листя, що його пожирає і ворохобить мотоцикл; ґумовий валок знову крутнувся за годинниковою стрілкою, ще і ще. І раптом — скляна куля, що тьмяно поблискує там, де починаються перила. Немає жодної потреби лишати мотоцикл далеко від котеджу, але Боббі гавкатиме, і тому хтось лишає мотоцикл серед дерев і в сутінках підходить до котеджу, входить до вітальні, шукаючи Мішель, яка мала бути тут, але Мішель немає на канапі, є тільки пляшка коньяку і келихи, з яких пили, двері, що ведуть на кухню, відчинені і звідти проникає червонясте світло — сонце, яке сідає вглибині саду, і тільки тиша, тож краще йти до сходів, орієнтуючись на блискучу скляну кулю, чи це очі Боббі, який розлігся на першій сходинці, наїжачивши шерсть, і тихо гарчить. Неважко переступити через Боббі, поволі піднятися сходинками так, щоб вони не зарипіли і Мішель не злякалася, двері прочинені, не може бути, щоб двері були прочинені, а він не мав у кишені ключа, та якщо двері прочинені, ключа вже не треба, як приємно проводити рукою по волоссю, коли підходиш до дверей, заходиш, легко штовхнувши правим носком двері, які безшумно відчиняються, і Мішель, яка сидить на краю ліжка, підводить очі і дивиться на нього, підносить руки до вуст, здавалося, вона закричить (але чому у неї не розпущене волосся, чому на ній не блакитна льоля, зараз вона вбрана в штани і виглядає старшою), і тоді Мішель усміхається, зітхає, підводиться і простягає до нього руки, кажучи: «П’єре, П’єре», замість того, аби, склавши руки разом, благати і опиратися, вона промовляє його ім’я і чекає його, дивиться на нього і тремтить, немов від щастя чи від сорому, немов сука-донощиця, якою вона є, немов він її бачить попри підстилку з опалого листя, яка знову вкриває його обличчя і яку він віддирає обома руками, тоді як Мішель відступає, натикається на ліжко, озирається у відчаї, кричить, кричить, уся насолода світу здіймається і переповнює його, він кричить, так, вчепившись руками в її волосся, так, хоча вона благає, так, суко, так.