Хулио Кортасар - Таємна зброя

П’єр злазить з банкетки, йде за цигарками. Зрештою Мішель також небагато знає про нього, вона зовсім не допитлива, хоча і має цю уважну і серйозну манеру слухати зізнання, цю здатність розділити мить життя, хоч що б то було: кіт, який виходить з брами, гроза над Сіте, листочок конюшини, платівка Джеррі Маллігана. Уважна, пристрасна і водночас серйозна, однаково готова слухати сама і змусити слухати себе. Схоже на те, що від зустрічі до зустрічі, від розмови до розмови, вони дрейфували у самотність пари в натовпі — трохи про політику, книжки, піти в кіно, цілуватися щоразу пристрасніше, дозволити, аби його рука спустилася по шиї, торкнулася грудей, повторила нескінченне питання без відповіді. Йде дощ — треба сховатися у брамі; сонце пече голову — зайдемо в цю книгарню, завтра я тебе познайомлю з Бабетт, це моя давня подруга, вона тобі сподобається. А◦потім вийде так, що друг Бабетт є давнім приятелем Ксав’є, який є найкращим другом П’єра, і коло замикатиметься — іноді у домі Бабетт і Роланда, іноді в консультації Ксав’є або в кав’ярнях Латинського кварталу вечорами. П’єр дякуватиме, не розуміючи причини своєї вдячності, що Бабетт і Ролан є такими добрими друзями Мішель, що вони, схоже, тактовно опікають її, хоча Мішель не потребує, аби її опікали. Ніхто не говорить багато про інших у цьому гурті; вони воліють солідні теми: політику або судові процеси, але передусім — вдоволено переглядатися, мінятися цигарками, сидіти в кав’ярнях і жити, почуваючись в оточенні приятелів. Йому пощастило, що його приймають і впускають; вони непрості, знають найпевніші способи віднадити чужинців. «Вони мені подобаються», — каже подумки П’єр, допиваючи пиво. Мабуть, вони думають, що я вже коханець Мішель, принаймні Ксав’є мусить так думати; йому б і до голови не прийшло, що Мішель могла увесь цей час ухилятися — без видимих причин, просто ухилятися і водночас зустрічатися з ним, гуляти разом, то він їй щось говорить, то вона йому. Навіть до химерності можна звикнути, повірити, що таємниця очевидна, що врешті людина починає жити всередині неї, приймаючи неприйнятне, прощаючись на розі чи у кав’ярні, коли все могло би бути так просто: сходи зі скляною кулею там, де починаються перила, сходи, які ведуть до зустрічі, до справжнього. Але Мішель сказала, що немає ніякої скляної кулі.

Ксав’є, високий і худий, приносить своє лице робочих днів. Він говорить про експерименти, про біологію як спонуку до скептицизму. Дивиться на свій палець, замазаний чимось жовтим. П’єр запитує його:

— Тобі трапляється зненацька думати про щось, цілком далеке від того, про що ти доти думав?

— Цілком далеке — це робоча гіпотеза і нічого більше, — каже Ксав’є.

— Я◦досить дивно почуваюся цими днями. Ти мав би дати мені щось для об’єктивного бачення, такий собі об’єктиватор.

— Об’єктиватор? — каже Ксав’є. — Старий, такого не існує.

— Я◦надто багато думаю про себе, — каже П’єр. — Це ідіотизм.

— А◦Мішель тебе не об’єктивує?

— Якраз вчора мені прийшло до голови, що…

Він чує, як говорить, бачить Ксав’є, який дивиться на нього, бачить відображення Ксав’є у дзеркалі, потилицю Ксав’є, бачить себе, який говорить із Ксав’є (але чому мені мало прийти до голови, що там, де починаються перила, є скляна куля), час від часу спостерігає, як Ксав’є киває головою — професійний жест, такий смішний, коли перебуваєш не у кабінеті лікаря, а той не має на собі халата, який поміщає його в іншу площину і наділяє його іншими правами.

— Ангієн, — каже Ксав’є. — Не переймайся цим, я завжди плутаю Ле-Ман з Ментоном. Либонь, це провина якоїсь вчительки, там, у далекому дитинстві.

«Im wunderschönen Monat Mai», — наспівує пам’ять П’єра.

— Якщо ти погано спиш, то скажи — і я тобі щось дам, — каже Ксав’є. — У кожному разі цих двох тижнів у раю вистачить, я певен. Немає кращого, як спати на одній подушці, це цілком прояснює думки. Іноді навіть кладе їм край — а це спокій.

Напевне, якби він більше працював, якби більше стомлювався, якби білив свою кімнату чи ходив на факультет пішки, замість того, щоб їздити автобусом. Якби мав заробляти сімдесят тисяч франків, які надсилають йому батьки. Спершись на поручні Пон-Неф [25] Пон-Неф (фр.), або Новий міст — найстаріший зі збережених мостів Парижа через Сену; символ Парижа. , він дивиться, як пропливають баркаси, і відчуває літнє сонце на плечах і шиї. Зграйка дівчат сміється і жартує, чутно цокіт кінських копит; рудий велосипедист протяжно свистить, зіштовхнувшись з дівчатами, які сміються ще дужче — і це так, наче опале листя здійнялося догори і поглинуло його обличчя в одному жахливому чорному глитанні.