Хорхе Борхес - Повідомлення Броуді

Ґутре квапливо уминали смаженину і сардини, щоб не зволікати читання Євангелія.

Овечка, котру пестувала дівчина і прикрашала її блакитною стрічкою, поранилася об колючий дріт. Щоб зупинити кров, до рани хотіли прикласти павутиння; Еспіноса загоїв її пігулками. Вдячності, яку пробудило в них це зцілення, він не міг надивуватися. Попервах він не довіряв Ґутре і в одній з книжок сховав двісті сорок песо, які мав із собою; тепер, у відсутність господаря, він зайняв його місце і віддавав несмілі накази, які відразу ж виконувалися. Ґутре ходили за ним кімнатами і коридором, немов заблуди. Читаючи, він помітив, що вони підбирають залишені ним на столі крихти хліба. Якось увечері він підслухав, як вони з повагою і небагатослівно говорили про нього. Дочитавши Євангеліє від Марка, він хотів прочитати їм котресь із позосталих трьох; однак старший Ґутре попросив повторити вже прочитане, щоб добре його зрозуміти. Еспіноса відчув, що вони — як діти, яким повторення подобається більше, ніж якась відміна чи новизна. Якоїсь ночі йому приснився всесвітній потоп, що було не дивно; його розбудив стук молотків, які збивали ковчег, і він подумав, що то, мабуть, удари грому. І справді, дощ, що було вщух, знову уперіщив. Було дуже зимно. Ґутре сказали, що буря зірвала дах із повітки з реманентом і вони все йому покажуть, щойно закріплять крокви. Він уже не був для них чужим, усі ставилися до нього запобігливо і майже балували. Ніхто з них не любив кави, але для нього завжди було горнятко, в яке вони щедро клали цукор.

Буря була у вівторок. У четвер його розбудив тихенький стук у двері, які він про всяк випадок завжди замикав на ключ. Він устав і відчинив: то була дівчина. В темряві він її не бачив, але по кроках помітив, що вона боса, а потім, у ліжку — що із затилля дому вона прийшла гола. Вона його не обійняла, не промовила жодного слова; тремтячи, лягла поруч. Це вперше вона пізнала чоловіка. Коли йшла геть, не поцілувала його; Еспіноса подумав, навіть не знає, як її звати. Через якусь внутрішню спонуку, в якій він не намагався розібратися, він присягнув, що в Буенос-Айресі нікому не розповідатиме цю історію.

Наступний день почався, як і попередні, хіба що Ґутре-батько заговорив з Еспіносою і запитав його, чи Христос дав себе убити, щоби спасти усіх людей. Еспіноса, який був вільнодумцем, але чувся зобов’язаним підтвердити те, що прочитав їм, відповів:

— Так. Аби визволити всіх від пекла.

Тоді Ґутре запитав:

— А◦що таке пекло?

— Це місце під землею, де все горітимуть і горітимуть душі.

— А◦ті, хто вбивали в нього цвяхи, також спаслися?

— Так, — відказав Еспіноса, який плавав у теології.

Він боявся, що управитель виставить йому рахунок за те, що сталося вночі з його дочкою.

Закінчивши обідати, вони попросили перечитати їм останні розділи.

Пообід Еспіноса довго спав, то був неміцний сон, який переривали настирливі молотки і неясні передчуття. Надвечір він встав і вийшов у коридор. Проказав, наче думав уголос:

— Вода спала. Лишилося ще трохи.

— Лишилося ще трохи, — як луна, повторив Ґутре.

Вони утрьох йшли за ним. Вклякнувши на колінах на кам’яній долівці, попросили у нього благословення. Потім осипали прокльонами, обплювали і виштовхали на затилля. Дівчина плакала. Еспіноса зрозумів, щó його чекає по той бік дверей. Коли їх відчинили, він побачив небесний звід. Свиснув якийсь птах; «щиголь», — подумав він. Повітка стояла без даху; вони видерли крокви, щоб спорудити хрест.

У примірнику першого тому «Тисячі та однієї ночі» (Лондон, 1839 рік) Лейна, який для мене роздобув мій дорогий друг Пауліно Кейнс, ми виявили рукопис, який я зараз перекладу іспанською мовою. Прекрасна каліграфія — мистецтво, що його друкарські машинки вчать нас забувати, — наводить на думку, що його було написано десь у той самий час. Як відомо, Лейн не скупився на розлогі коментарі; поля рясніють доповненнями, знаками запитання і подекуди виправленнями, які написані тією самою рукою, що й рукопис. Можна сказати, що чудесні казки Шахерезади цікавили читача менше, ніж звичаї Ісламу. Про Девіда Броуді, чий прикрашений завитками підпис стоїть під рукописом, я нічого не зміг довідатись, опріч того, що то був шотландський місіонер родом з Абердина, який проповідував християнську віру в центральній Африці, а згодом у джунглях Бразилії, куди його, мабуть, привело знання португальської мови. Цей рукопис, наскільки я знаю, ніколи не виходив друком.