Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

— Aber, Adolf [43] Але, Адольфе ( нім .). , — зверталася до нього фрау професорша. — Охолонь.

Він махнув у її бік кулаком. Професор був найлагіднішим створінням на світі й жодного разу не наважився зробити щось, не порадившись із дружиною.

— Ні, Гелено, кажу тобі, — горлав він, — я краще побачу мертві тіла наших доньок під своїми ногами, ніж дізнаюся, що вони слухають мотлох цього безсоромця!

Ішлося про п’єсу «Нора, або Хатка ляльки» Генріка Ібсена [44] П’єса на три дії норвезького драматурга Генріка Ібсена, прем’єра якої відбулася в Данському королівському театрі в Копенгагені 21 грудня 1879 року. Після постановки п’єса викликала багато дебатів, оскільки в ній гостро критикуються шлюбні норми ХІХ ст. У 2001 році твір Ібсена занесено до реєстру програми ЮНЕСКО «Пам’ять світу». .

Професор Ерлін порівнював його з Ріхардом Ваґнером, але про композитора згадував не з гнівом, а з доброзичливим сміхом. Він був шарлатаном, але успішним шарлатаном, і в цьому завжди можна було знайти щось кумедне.

— Verrückter Kerl ! Божевільний! — вигукував професор.

Він бачив «Лоенґріна» [45] Романтична опера Ріхарда Ваґнера на три дії з лібрето композитора. Перша постановка відбулася у Ваймарі 28 серпня 1850 року під диригуванням Ференца Ліста. , і це ще можна було стерпіти. Нудно, але нічого більше. А от «Зіґфрід»! [46] Третя опера Ваґнера з серії «Перстень Нібелунгів». Тривалість твору — близько чотирьох годин. Згадуючи про нього, професор Ерлін закривав обличчя долонею і вибухав реготом. Жодної мелодії від початку до самого кінця. Він міг уявити, як Ріхард Ваґнер сидить у ложі й надриває живіт, сміючись над тими, хто серйозно сприймає його твори. Це було найвизначніше шахрайство дев’ятнадцятого століття. Професор підніс до рота пивний келих, задер голову й пив, поки не побачив денце, а потім витер тильним боком долоні рота і сказав:

— Кажу вам, молоді люди, дев’ятнадцяте століття ще не встигне закінчитися, а про Ваґнера вже ніхто й не згадуватиме. Ваґнер! Та я готовий віддати всі його твори за одну оперу Доніцетті! [47] Гаетано Доніцетті — італійський композитор, автор сімдесяти п’яти опер.

Найдивнішим з усіх Філіпових учителів був викладач французької — мосьє Дюкро, мешканець Женеви. Це був високий літній пан із землистим обличчям, впалими щоками і довгим сивим волоссям. Він вбирався у поношений чорний піджак із протертими ліктями і потріпані штани. Сорочка мосьє Дюкро завжди була страшенно брудна, і Філіп ніколи не бачив його в чистому комірці. Учитель був небагатослівним, викладав добросовісно, хоча й без ентузіазму, з’являвся, коли годинник вибивав потрібну годину, і йшов хвилина в хвилину. За уроки він брав дуже мало. Мосьє Дюкро був мовчазний, тож усе, що Філіп знав про нього, він почув від інших. Виявляється, учитель боровся проти Папи разом із Ґарібальді, але з відразою покинув Італію, дізнавшись, що всі його намагання повернути свободу — під якою він розумів створення республіки — завершилися появою нового ярма замість старого. Потім за невідомо які політичні злочини його вислали з Женеви. Філіп зацікавлено розглядав мосьє Дюкро, адже той анітрохи не нагадував революціонера, яким його уявляв собі хлопець: чоловік розмовляв тихо і надзвичайно ввічливо; ніколи не сідав, поки його не просили, а в тих рідкісних випадках, коли зустрічав Кері на вулиці, вишуканим жестом знімав капелюха. Дюкро ніколи не сміявся, навіть ніколи не усміхався. Досконаліша, ніж у Філіпа, уява, можливо, змалювала б юнака, котрий подавав великі надії й увійшов у доросле життя в 1848-му, коли королі, згадуючи про свого французького брата [48] У 1848 році під час революції король Луї-Філіп вимушено зрікся престолу. , відчували, як неприємно зводить шию; і, напевно, пристрасне прагнення свободи, котре промайнуло Європою, звільняючи її від абсолютизму й тиранії, що знову воскресли у роки реакції після революції 1789-го [49] Велика французька революція (1789–1799) — одна з найважливіших подій в історії Франції. Під час неї республіканський устрій змінив абсолютну монархію у Франції і спричинив радикальні зміни у французькому суспільстві. , наповнило його серце гарячим вогнем. Легко можна було уявити його, пристрасного поборника теорій про рівноправ’я та права людини, котрий сперечався, сварився, боровся на паризьких барикадах; він тікав від австрійських кавалеристів у Мілані, потрапив до в’язниці в одному місці й був висланий з іншого, не втрачав надії і щоразу підводився, зачувши слово, що здавалося магічним, — «свобода». Урешті-решт зламаний хворобами та голодом, старий, без жодних засобів до існування, крім уроків, які давав бідним студентам, мосьє Дюкро опинився в цьому невеличкому охайному місті, під п’ятою найбільшої в Європі особистої тиранії. Можливо, за його небагатослівністю ховалося розчарування людством, яке відмовилося від величних мрій його молодості й тепер борсалося з повільною невимушеністю; а може, тридцять років революцій навчили його, що люди не варті свободи, і він думав, що згаяв життя, марно переслідуючи нікому не потрібні цілі. Однак, можливо, чоловік просто стомився і байдуже чекав, коли смерть звільнить його.