Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

Філіп почув доброту в голосі містера Райса, і ридання застрягли в горлі.

— Я не дуже швидко ходжу, сер.

— Тоді я йтиму повільніше, — всміхнувся вчитель.

Хлопчикові припав до душі цей червонощокий чоловік із пересічною зовнішністю, який знайшов для нього добре слово. Раптом він зрозумів, що вже не почувається таким нещасним.

Але вночі, коли всі вкладалися спати і вже роздягнулися, зі своєї спальні вийшов хлопчик на прізвисько Співак і запхав голову до Філіпової кімнатки.

— Ну ж бо, подивимося на твою ногу, — наказав він.

— Ні, — відрубав Філіп і швиденько застрибнув до ліжка.

— Жодних «ні», — не вгавав Співак. — Ходи-но сюди, Мейсоне.

Хлопчик із сусідньої спальні визирав з-за рогу і, зачувши останні слова, одразу прослизнув усередину. Вони схопили Філіпа і спробували зірвати з нього ковдру та простирадло, але Кері міцно тримав їх.

— Чому ви не дасте мені спокій? — крикнув він.

Співак схопив щітку і почав гамселити нею Філіпа по пальцях, якими той вчепився у ковдру. Хлопчик скрикнув.

— А чому ти не покажеш нам спокійно свою ногу?

— Не хочу.

Філіп розпачливо стиснув кулак і вдарив хлопчика, який мучив його, але був у невиграшному становищі, і суперник схопив його за руку та почав її викручувати.

— Ой, не треба, не треба, — заскиглив Філіп. — Ти зламаєш мені руку.

— Тоді замовкни і покажи ступню.

Філіп схлипнув, а потім зітхнув. Хлопець знову викрутив йому руку. Біль був нестерпним.

— Гаразд. Покажу, — здався Кері.

Він витягнув ногу з-під ковдри. Співак досі не випускав його зап’ястя і зацікавлено розглядав потворну стопу.

— Хіба ж вона не огидна? — озвався Мейсон.

До спальні зайшов ще один хлопчик і приєднався до глядачів.

— Фу-у-у, — гидливо протягнув він.

— Як на мене, якась підозріла. — Співак скривився. — Вона тверда?

Він торкнувся ноги кінчиком пальця, обережно, наче вона жила власним життям. Раптом на сходах почулися важкі кроки містера Ватсона. Діти знову накинули постіль на Філіпа і, мов кролики, подріботіли до власних спалень. До дортуару зайшов директор. Звівшись навшпиньки, він кинув погляд понад мотузкою із зеленою завісою і перевірив дві чи три спальні. Маленькі хлопчики міцно спали. Чоловік вимкнув світло і вийшов із кімнати.

Співак погукав Філіпа, але той не відповів, учепившись зубами в подушку, щоби приглушити ридання. Хлопчик плакав не через біль, якого йому завдали, не через приниження, яке відчував, коли діти розглядали його ногу, а розлютившись на себе самого, через те, що не зміг протистояти знущанням і добровільно показав ногу.

Саме тоді Філіп збагнув, яке жалюгідне його життя. Його дитячому розуму здавалося, що тепер він вічно страждатиме. Без особливого зв’язку він пригадав той холодний ранок, коли Емма підняла його з ліжечка і поклала поруч із мамою. Відтоді він ніколи не думав про це, але тепер відчув тепло материного тіла та її обійми. Раптом Філіпу здалося, що ціле його життя було сном — і материна смерть, і життя в будинку вікарія, і два нестерпних дні у школі, а завтра вранці він знову прокинеться вдома. Від цієї думки сльози висохли. Філіп був таким нещасним, що це не могло бути правдою, його мати жива, а Емма незабаром прийде і ляже спати. Хлопчик заснув.

Однак наступного ранку малого розбудило калатання дзвона, а першим, на що наштовхнувся погляд, була зелена завіса його спальні.

Час минав, і цікавість до Філіпової вади вщухла. До неї звикли, як до рудого волосся одного хлопчика чи надмірної огрядності іншого, але він встиг стати страшенно вразливим. Кері ніколи не бігав, якщо цього можна було уникнути, бо знав, що так його кульгавість більше впадає у вічі, і виробив особливу ходу. Здебільшого хлопчик стояв, заховавши хвору ступню за здорову, аби вона не привертала увагу, і постійно насторожено чекав на чиїсь насмішки. Гратися з іншими дітьми у жваві ігри він не міг, тож здавався чужим у шкільному житті. Філіп міг лише спостерігати за їхніми забавками на подвір’ї й відчував, що між ним та однокласниками виросла стіна. Іноді здавалося, що діти думають, наче він сам винен, що не може грати у футбол, а Кері не міг їм нічого пояснити. Він часто залишався на самоті і, попри свій балакучий характер, скоро став мовчазним і почав замислюватися про те, що відрізняє його від інших школярів.

Найкремезніший у дортуарі хлопчик, на прізвисько Співак, його не любив, тож маленькому, як на свій вік, Філіпу довелося стерпіти чимало знущань. Приблизно посередині семестру в школі розпочалася епідемія гри у «вістря». Двоє гравців грали сталевими перами для ручок на столі або лавиці. Ти мусив підштовхнути нігтем своє перо так, аби його вістря опинилося над кінчиком пера суперника, а він мусив запобігти цьому і встановити своє перо над твоїм; переможець, подихавши на пучку свого великого пальця, сильно притискав до неї обидва пера і, якщо вдавалося втримати їх у повітрі, ставав їхнім власником. Незабаром всі грали тільки в цю гру, а найталановитіші назбирали чимало трофеїв. Однак через деякий час містер Ватсон збагнув, що це різновид азартної гри, заборонив її і забрав у хлопчиків пера. Філіп грав у неї досить вправно і віддавав свій виграш із важким серцем, але пальцям так і кортіло знову взятися до справи, тому за кілька днів дорогою на футбольне поле хлопчик зайшов до крамнички і купив рондо [22] Перо з широким тупим кінцем для однойменного письма. на ціле пенні. Він носив пера в кишені й насолоджувався їхньою вагою, але незабаром Співак довідався про їхнє існування. Він теж віддав усе вигране, але зберіг одне велетенське непереможне перо на прізвисько Джамбо і не міг впоратися зі спокусою виграти все, що мав Філіп. Кері знав, що не має переваг зі своїми маленькими перами, але мав сміливий характер і любив ризикувати, до того ж розумів, що Співак не дасть йому спокою. Він уже не грав цілий тиждень і сідав за стіл, аж сяючи від збудження. Філіп швиденько програв два маленьких пера, і Співак уже тріумфував, але втретє Джамбо чомусь зіслизнуло, тож Кері вдалося накрити його своїм. Від радості хлопчик аж застогнав, і саме тоді зайшов містер Ватсон.