Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

Містер Ватсон ішов попереду. Філіп опинився на великому ігровому майданчику, з трьох боків оточеному високими цегляними стінами. З четвертого боку його обмежували залізні ґратки, за якими виднілася широка галявина, а позаду — якісь будівлі Королівської школи. Майданчиком невтішно тинявся самотній хлопчик, підкидаючи ногою вгору камінці.

— Привіт, Веннінгу, — загорлав містер Ватсон. — Ти коли тут з’явився?

Малий підійшов ближче і привітався за руку.

— Це новенький. Він старший і вищий за тебе, тож не зачіпай його.

Директор дружелюбно глипнув на хлопчиків, налякавши їх до смерті своїм громоподібним голосом, а потім розреготався і залишив дітей наодинці.

— Як тебе звуть?

— Кері.

— Хто твій батько?

— Він помер.

— Ох! А твоя мама миє посуд?

— Моя мама теж померла.

Філіп думав, що ця відповідь змусить хлопчика знітитися, але Веннінг був не з тих, хто так просто відмовляється від своїх жартів.

— Гаразд, а раніше вона мила посуд? — не вгавав він.

— Так, — обурено погодився Філіп.

— То вона була посудомийкою?

Малий розреготався, радіючи успіху власного жарту, а потім помітив Філіпові ступні.

— Що в тебе з ногою?

Філіп інстинктивно спробував уникнути чужого погляду і заховав хвору ступню за здоровою.

— Я клишоногий, — пояснив він.

— Як це сталося?

— Так завжди було.

— Покажи-но.

— Ні.

— Ну й не треба. — З цими словами малий щодуху кóпнув Філіпа по гомілці. Кері такого не чекав і не зміг ухилитися. Він задихнувся від болю, але сильнішим за біль було здивування. Хлопчик не знав, чому Веннінг копнув його, і навіть не подумав поставити йому синець. До того ж хлопчик був менший за нього, а Філіп читав у «Особистому журналі хлопчика», що підло бити молодших. Поки Філіп гладив гомілку, з’явився третій хлопчик, і мучитель пішов до нього. Незабаром Кері помітив, що вони розмовляють про нього, і відчув, як обидва витріщаються на його ступню. Від цього йому зробилося спекотно і незручно.

А потім прийшли інші, одразу дванадцятеро хлопчиків, а потім ще кілька, і всі почали розповідати, що робили на канікулах і як чудово грали в крикет. Потім з’явилося декілька нових хлопчиків, і раптом Філіп виявив, що вже розмовляє з ними. Він соромився і нервував. Так хотілося бути приємним співрозмовником, але не вдавалося вигадати, що б такого сказати. Йому задавали безліч запитань, і Філіп охоче відповідав. Один хлопчик поцікавився, чи вміє він грати в крикет.

— Ні, — відповів він. — Я клишоногий.

Хлопчик подивився вниз і зашарівся. Філіп бачив, що його новий знайомий збагнув, що поставив недоречне запитання, але занадто соромився, аби вибачитися, тому просто ніяково дивився на нього.

Наступного ранку Філіп прокинувся від калатання дзвону і зачудовано оглянув свою спальню. А потім чийсь голос заспівав, і хлопчик одразу пригадав, де опинився.

— Вже прокинувся, Співаче?

Спальні в дортуарі відокремлювалися стінками з полірованої сосни, а замість дверей була зелена завіса. У ті часи люди не надто замислювалися про вентиляцію, тож вікна відчиняли лише вранці, коли провітрювали дортуар.

Філіп встав із ліжка й уклякнув, аби прочитати молитви. Ранок був холодний, і хлопчик трохи тремтів, але дядько навчив його, що Бог уважніше слухає ті молитви, які ти промовляєш у нічній сорочці, і не буде чекати, поки ти вдягнешся. Малого це не здивувало — Філіп уже почав розуміти, що створений Богом, якому подобаються поневіряння його прихильників. Помолившись, хлопчик умився. На п’ятдесят вихованців у школі були лише дві ванни, і кожна дитина купалася раз на тиждень. Решту часу доводилося митися у невеличкій чаші на умивальнику, який стояв у кожній спальні разом із ліжком та стільцем. Одягаючись, хлопчики радісно базікали, а Філіп всотував у себе кожнісіньке слово. Задзвенів черговий дзвінок, і всі кинулися вниз.

Діти позаймали свої місця на лавах із обох боків від довгих класних столів, а потім з’явився містер Ватсон у супроводі дружини та прислуги і теж сів. Директор виразно прочитав молитви, благаючи Бога своїм громоподібним голосом так, наче звертався особисто до кожного учня. Філіп напружено слухав його. Потім містер Ватсон прочитав один розділ із Біблії, і прислуга покинула клас. За мить неохайний юнак приніс дві величезні каструлі з чаєм, а потім повернувся знову з тарілками, на яких лежали хліб і масло.

Філіп мав вибагливий смак, і від товстих скибок масла на хлібі його одразу занудило, але побачивши, як інші хлопчики зішкрібають його, скористався їхнім прикладом. Усі привезли з дому в скриньках із іграшками тушковане м’ясо і таку-сяку їжу, а дехто отримував «додаткові» яйця та бекон, на чому непогано наживався містер Ватсон. Коли він запитав у містера Кері, чи повинен Філіп теж отримувати добавку, священик відказав, що, на його думку, хлопчиків не слід розбещувати. Директор охоче погодився — він теж вважав, що для підростаючого покоління немає нічого кращого за хліб із маслом, але деякі батьки наполягали на іншій їжі, надмірно балуючи своїх нащадків.