Сэмюэль Беккет - Уот

Питання про те, хто ж натискав на кнопку дзвоника, що дзеленчав серед ночі у Ерскіновій кімнаті, довго не на жарт турбувало Уота, позбавляло його сну і примушувало серед ночі скидатися. Якби Ерскін був хропієм і дзеленчання дзвоника збігалося з його хропаками, тоді б, гадав Уот, таємниця розсіялася, немов туман на сонці. Але ж Ерскін не був хропієм. Хоча варто було його побачити і почути, як він співає, щоб одразу вирішити: хропко, хропунище. І все ж хропієм він не був. Тому дзвоник завжди лунав серед тиші. Але ще трохи поміркувавши туди й сюди, він дійшов висновку, що якби дзеленчання дзвінка збігалося з хропаками, то це б не розсіяло таємниці, а тільки б заплутало всяке розслідування. Бо хіба не міг той самий Ерскін удати, ніби хропе у ту саму мить, коли тягнувся рукою до дзвінка і натискав на кнопку, а то й взагалі творити цілу низку підготовчих хропунчиків, які б завершилися одним потужним хропачидлом, який збігся би із дзвоником, і все заради того, щоб ошукати Уота, примусити його думати, ніби не Ерскін, лежачи у своєму ліжку, а містер Нот десь із іншого кутка будинку тисне на кнопку дзвінка? І от, зрештою, той факт, що Ерскін не хропе, а дзвінок лунає серед тиші, наштовхнув Уота на думку, що на кнопку дзвоника міг натискати не Ерскін, як одразу йому здалося, ні, не Ерскін, бо це мусив бути сам містер Нот. Бо якби на кнопку натискав Ерскін і намагався б приховати цей факт, то він би у ту мить хропів або у якийсь інший спосіб маскував би свої дії й наміри, прагнучи переконати Уота, буцімто це не він, Ерскін, а містер Нот натискав на кнопку. Аж тут Уот збагнув, що Ерскін же ж міг натискати на кнопку, не замислюючись, почує хтось дзвоник чи ні, тобто все це робив сам він, і для цього йому не треба було ні хропіти, ні маскуватись, а лише натискати, граючись, натискати на кнопку і слухати, як серед тиші видзвонює дзвоник, щоб Уот лежав і до ранку сушив собі голову. І от Уот вирішив, що йому конче треба оглянути Ерскінову кімнату, щоб голова не пухла від подібних думок. Тоді він зможе подумати про щось інше, а цю проблему викинути геть з голови, як викидають бананове чи помаранчеве лушпиння.

Уот міг би спитати Ерскіна, підійти до нього й сказати йому, скажи мені, Ерскіне, чи є у тебе в кімнаті дзвінок, є чи немає? Але б це наполохало Ерскіна, а Уот цього не хотів. Або Ерскін міг би відповісти — так! У той час як правильна відповідь була — ні! Або ні, в той час, коли насправді йому слід було б відповісти так! Або ж він міг сказати щиру правду, так! Або ні! Але Уот йому б не повірив. І тоді Уот ускочив би у ще більшу халепу, та й Ерскіна б це наполохало.

А так Ерскінова кімната була завжди замкнена, а ключ від неї лежав у Ерскіновій кишені. Або, точніше, Ерскінова кімната ніколи не була незамкнена, а ключ ніколи не залишав Ерскінової кишені більш як на дві-три секунди, рівно настільки, щоб Ерскін міг видобути його з кишені, відімкнути двері іззовні, прослизнути до кімнати, замкнути двері усередині і тицьнути ключ до кишені або ж дістати ключ із кишені, відімкнути двері зсередини, вислизнути з кімнати, знову замкнути двері іззовні і тицьнути ключ до кишені. Бо якби Ерскінова кімната завжди була замкнена, якби ключ завжди був у Ерскіновій кишені, тоді сам Ерскін, хоч який би моторний він був, не зміг би шастати то до кімнати, то з неї, як він це робив, або йому довелося б користуватися для цього вікном або димарем. Але, шастаючи через вікно, він не міг би не скрутити собі в’язи, а шастаючи через димар, не міг би не вкоротити собі життя, розбившися насмерть.

Замок на тих дверях був такий, що підібрати до нього ключика Уот не зміг. Уот умів відмикати прості замки, а оті, котрі трохи складніші, — то зась!

Та й ключик такий підробити Уот теж не зміг. Він умів підробляти прості ключі у слюсарній майстерні, у лещатах, за допомогою терпуга і припою, відпилюючи зайве і приварюючи те, чого бракує, аж доки виходив інший простий ключик, мов дві краплі води схожий на перший.

Але Уот ще тому не зміг підробити Ерскінів ключ, бо він ніколи, ні на мить не тримав його в руках. А як же тоді Уот дізнався, що в Ерскіна був не простий, а складний ключик? А так, що він застромлював у замкову щілину дротик і довго ним там ворушив та совав.

Потім Уот сказав: складнішими ключами можна відімкнути прості замки, а от простими ключами складні замки не відімкнути ніколи. І ледве він це встиг промовити, як його охопило каяття, хоча й вороття не передбачалося, бо те, що мовлено, ні забуттю, ні переробці не підлягає. Хоча трохи згодом він якщо й каявся і шкодував, то зовсім не завзято. А ще трохи згодом, то все його каяття й шкодування мов лизь злизав. А перегодом слова ті знову йому сподобалися, як і тоді, коли вони м’яко та веселково-улесливо вібрували в його черепній коробці. А трохи згодом він знову заходився шкодувати й картати себе за те, що пробовкнувся. І так далі. Доки вся гама його почуттів не звелася до докорів сумління та до самовдоволення, головним чином до докорів, які раніше якщо й виникали, то не через наведені вище слова. І на цьому слід, мабуть, зупинитися трохи детальніше, бо там, де йшлося про інші слова, Уот поводився саме так, а не інакше. І хоча в його житті бувало таке, що, на мить замислившися, він одразу й назавжди визначав своє ставлення до певних слів, перш ніж вони одзвучать, тобто вони йому або більш-менш подобалися, або більш-менш не подобалися відтоді й надалі, хоча похвалитися сталістю свого ставлення до різних слів він не міг, о ні, ні в якому разі, бо думав про них здебільшого сьогодні так, завтра інакше, поки зовсім не чманів у здогадках, навіть коли то були звичайні та скромні слова на зразок наведених вище, однозначні за змістом та сумирні за формами, то все йому було байдуже, він все одно не тямив, хоч як напружував з року в рік мозок, що йому слід думати, принижувати, підносити їх чи розвернутися до них байдужим задом.