Джозеф Киплинг - Кім

— А як ти підеш? До Делі далеко, до Бенареса ще далі.

— По дорогах і на поїздах. Спустившись з гір, я від Пантханкота [28] Пантханкот — залізнична станція в Гімалаях. приїхав сюди на по-йізді. Він іде швидко. Я спочатку дивувався, бачачи, як обіч дороги високі стовпи тягнуть і тягнуть за собою нитки, — він показав жестами, як нахиляються і кружляють телеграфні стовпи, що мелькають мимо поїзда, — але потім у мене заклякли ноги й закортіло йти пішки, я так звик.

— А ти добре знаєш, куди йти? — запитав куратор.

— О, що стосується цього — то тільки розпитай та заплати, і призначені особи притьмом доправлять тебе у призначене місце. Це я знав ще у себе в монастирі з надійних джерел, — гордо промовив Лама.

— А коли ти рушаєш у путь? — куратор посміювався над цією сумішшю стародавнього благочестя і сучасного прогресу, які так властиві Індії наших днів.

— Якомога швидше. Я йтиму по тих самих місцях, що й Владика, поки не дійду до Річки Стріли. До того ж є папір, де написано час відходу поїздів, що йдуть на південь.

— А як щодо їжі? — Лами, як правило, носять при собі добрий запас грошей, але куратор хотів упевнитися.

— Під час подорожі я беру з собою чашу Вчителя для збору милостині. Так, як ходив він, так піду і я, відмовившись від ситого монастирського життя. Коли я залишав гори, зі мною був чела [учень], який просив милостиню за мене, як того вимагає статут, але ми затрималися в Кулу [29] Кулу — долина на півдні Кашміру. , він захворів на лихоманку та помер. Тепер у мене немає чели і я сам візьму чашу для збору подаянь та цим дам можливість милосердним людям здобути заслугу, — він хоробро кивнув головою. Монастирські вчені не просять милостині, але Лама був дуже натхнений своїми пошуками.

— Хай буде так, — посміхнувся куратор. — А тепер дозволь і мені здобути заслугу. Ми обидвоє майстри — і ти, і я. Ось новий нотатник на білому англійському папері, он відточені олівці — «два» і «три», товстий і тонкий, усе це зручно для записів. Тепер позич мені твої окуляри.

Куратор поглянув крізь них. Скельця були сильно подряпані, але майже відповідали його власним окулярам, які він вклав Ламі в руку зі словами:

— Спробуй-но ці.

— Пір’їнка! Просто пір’їнка на обличчі! — старий у захваті обернувся, морщачи ніс. — Я майже їх не відчуваю. І як ясно бачу!

— Вони з білаура — кришталю, їх неможливо подряпати. Хай вони допоможуть тобі знайти твою Річку, бо вони — твої.

— Я візьму їх: і олівці, і білого нотатника, — сказав Лама, — на знак дружби між жерцем і жерцем; а тепер, — він подлубався у себе за поясом, відстебнув ажурний залізний пенал і поклав його на стіл, — ось тобі мій пенал на згадку. Він старий, такий само старий, як і я.

Це був пенал старовинної китайської роботи із заліза, виплавленого забутим у наші дні способом, і колекціонерське серце куратора здригнулося, ще коли він його вперше помітив. Жодні вмовляння не могли змусити Ламу взяти подарунок назад.

— Коли я відшукаю Річку і повернуся, я принесу тобі мальоване зображення Падми Самтгори, подібне до тих, які я малював на шовку в монастирі. Так, і ще зображення Колеса Життя, — він тихо розсміявся, — бо ж ми обидва майстри — і ти, і я.

Кураторові хотілося затримати його. Мало тепер залишилося на світі людей, які володіють цією таємницею: вміють малювати пензликом для письма канонічні буддійські картини, які, так би мовити, наполовину написані, наполовину намальовані. Але Лама вийшов сягнистими кроками з високо піднятою головою і, ненадовго зупинившись перед великою статуєю бодгісатви, зображеного в час медитації, протиснувся між турнікетами.

Кім, як тінь, ішов слідом за ним. Підслухана розмова надзвичайно його зацікавила. Цей чоловік був для нього чимось геть новим, тож хлопчик мав намір вивчати його далі: саме так він став би досліджувати нову будівлю чи якесь незвичайне свято в центрі Лагора. Лама був його знахідкою, і він збирався заволодіти ним. Мати Кіма теж була з Ірландії.

Старий, зупинившись біля Зам-Зами, роззирався довкола, поки його погляд не спинився на Кімові. Паломницьке натхнення трохи вичахло в ньому на деякий час, і він відчував себе старим, самотнім і дуже голодним.

— Не сиди під цією гарматою, — зухвало виголосив поліцейський.

— Угу! Сова, — пхикнув Кім на захист Лами. — Сиди сам під гарматою, якщо тобі подобається. Ану, скажи: коли ти поцупив туфлі у молочниці, Данну?

Це було абсолютно необґрунтоване, раптове звинувачення, але поліцейського, який знав, що пронизливий крик Кіма за потреби міг накликати полчища базарних хлопчаків-волоцюжок, воно змусило замовкнути.