Джозеф Киплинг - Кім

На хвилі ентузіазму, якось увечері він показав Ларган-сагибу, як учні однієї касти факірів, його давні лагорські знайомі, просять при дорозі милостині: з якими словами вони звертаються до англійця, до пенджабського селянина, що йде на ярмарок, і до жінки без покривала. Ларган-сагиб несамовито реготав і благав Кіма залишитися отак, як є — зі схрещеними ногами, виквецяного попелом і з дикими очима — ще на півгодини непорушно. Під кінець обумовленого часу прийшов товстий, неповороткий бабу, аж йому жир колихався на товстих, вбраних у панчохи ногах. Кім облив його валом придорожніх кпинів. Кіма роздратувало, що Ларган-сагиб дивився не на його гру, а на реакцію бабу.

— Я вважаю, — з натугою промовив той, — і притримуюся тієї ду-умки, що це напрочуд дивовижна і вмі-іла вистава. Якби ви мене не попередили, то я би вирішив, що… що… що ви мені морочите голову. Як скоро він стане сяким-таким землеміром? Бо тоді я візьмуся його вчити.

— Цього він і має навчитися у Лакнау.

— То скажіть, хай мерщій уже. Добраніч, Ларган, — бабу виплив назовні кроками корови, яка застрягла у багновинні.

Коли вони потім обговорювали список відвідувачів за день, Ларган-сагиб запитав у Кіма, хто, на його думку, був цей чоловік.

— А Бог його знає! — весело відповів Кім.

Його тон міг би ввести в оману Магбуба Алі, але він не обманув цілителя перлів.

— Бог знає, це правда, але мені цікаво, що ти про це думаєш.

Кім покосував оком у бік свого співрозмовника, чий погляд якось умів спонукати до правди.

— Я… я думаю, що він захоче взяти мене до себе, коли я закінчу школу, але, — довірчим тоном продовжив він після схвального кивка Ларган-сагиба, — я не розумію, як він може носити різний одяг і говорити різними мовами.

— З часом зрозумієш іще багато чого. Він пише оповіді для одного полковника. Його шанують хіба що у Сімлі, і ще прикметно, що він не має імені — тільки цифри та літери, це такий звичай серед нас.

— І за його голову теж призначено ціну, як за Маг… як за всіх інших?

— Ще ні. Але якщо хлопчик, який тут сидить, підвівся б і побіг — дивися, двері відчинені! — до одного будинку з червоною верандою, що стоїть позаду старого театру на Нижньому Базарі, і прошепотів би крізь віконниці: «У минулому місяці погані новини сповістив Гарі Чандер Мукерджі [130] Гарі Чандер Мукерджі — збірний образ клерків, яких Кіплінґ зазвичай недолюблював. Однак у образі Гарі-бабу він втілив ще й найкращі риси індійських клерків — винахідливість, аналітичне мислення, зухвалість. Щоправда, зробивши його непомірно гладким, він ще й піджартував зі своїх бенгальських колег, схильних до повноти. », то той хлопчик пішов би із цілим чересом рупій.

— Скільки?

— П’ятсот, тисячу — скільки би попросив.

— Добре, а скільки прожив би той хлопчик після того, як повідомив новини? — Кім усміхнувся Ларганові-сагибу просто у бороду.

— А! Про це треба добряче подумати. Якщо він дуже розумний, то проживе, може, весь день, але не ніч. А ніч — ніяк.

— То яка ж платня у того бабу, якщо його голова так дорого коштує?

— Вісімдесят, може, сто чи сто п’ятдесят рупій, але гроші — то найменша справа у нашій роботі. Час від часу Бог пускає на світ таких людей — і ти один із них — які жадають тинятися світом, ризикуючи життям, і дізнаватися новини: сьогодні — про віддалені речі, завтра — про якусь незнану гору, а післязавтра — про людей, які мешкають під боком і накоїли дурниць проти держави. Таких душ украй мало, і з-поміж них десяток — чудових. От до них я зараховую і бабу, що вже цікаво. Це ж якою величною і вабливою має бути справа, щоб загартувати серце бенгальця!

— Правда. Але ж як повільно плине для мене час. Я ще тільки хлопчик і всього два місяці, як навчився писати на ангрезі [131] Ангрезі — інд. все англійське — мова, людина, річ тощо. , а читаю поганенько і досі. І мають минути ще роки, і роки, довгі роки, перш ніж я стану бодай землеміром.

— Май спокій, Друже Усього Світу, — Кім стрепенувся від такого звертання. — Хотів би я мати роки, що так тобі вже в’їлися. Я тебе тут випробовував трохи. І про це не забуду написати у доповіді полковникові-сагибу, — зненацька він перейшов на англійську і мовив із тихим сміхом. — Юпітером присягаюся, О’Гара, я вважаю, що Вам багато дано, але Вам слід не зазнаватися і не говорити багато. Ви маєте повернутися до Лакнау і бути чемним хлопчиком, пильнувати за книжками, як кажуть англійці, тоді, можливо, наступного літа, ви зможете повернутися до мене, як схочете. — Кімове обличчя видовжилося. — О, певно що, тільки якщо самі захочете. Я знаю, куди Вам хочеться поїхати.