Джозеф Киплинг - Кім

— Я би радше лишився з тобою, Магбубе.

— Ти не знаєш, яка це честь. Ларган-сагиб сам запросив тебе. Піднімися на пагорб і пройди дорогою до вершини, а там забудь на час, що ти коли-небудь бачив або говорив зі мною, Магбубом Алі, який продає коней Крейтонові-сагибу, якого ти не знаєш. Запам’ятай цей наказ.

Кім кивнув.

— Добре, — сказав він, — а хто такий Ларган-сагиб? Ні, — він упіймав гострий, як меч, Магбубів погляд, — я справді ніколи не чув цього імені. Чи він випадково, — Кім понизив голос, — не один із нас?

— Кого це «нас», сагибе? — Магбуб Алі звернувся тим тоном, яким він говорив із європейцями, — я — патан, ти — сагиб і син сагиба, Ларган-сагиб тримає крамницю серед інших європейських крамничок. Уся Сімла про це знає. Запитай отам… і, Друже Усього Світу, він така людина, що треба коритися найменшому помахові його вій. Люди кажуть, що він чаклує, але це тебе не стосується. Піднімися на пагорб і запитай. Тут починається Велика Гра [120] Велика Гра — мається на увазі взаємний шпіонаж країн — переважно Британії та Росії — який мав на меті встановлення панування над східною Азією. .

Кім усім серцем поринув у новий поворот долі. Він знову став сагибом на деякий час. Із такими думками він опинився на широкій дорозі перед ратушею Сімли і побачив там істоту, на яку міг справити враження. Хлопчик-індус років десяти присів під ліхтарним стовпом.

— Де будинок пана Ларгана? — вимогливо запитав Кім.

— Я не розумію англійської, — отримав він у відповідь.

Відтак — повторив запитання по-місцевому.

— Я покажу.

Разом вони рушили у таємничі сутінки, сповнені шуму міста, яке розкинулося біля підніжжя пагорба, пронизані свіжим подихом вітру з порослої гімалайськими кедрами вершини гори Джакко, яка немовби тримала зірки на плечах. Вогники будинків, розкидані по всіх схилах, сяяли, неначе другий небосхил. Деякі з них були нерухомі, інші освітлювали ноші, в яких безтурботні говіркі англійці їхали вечеряти.

— Отут, — сказав провідник Кімові і зупинився біля веранди, яка виходила просто на головну дорогу. За двері правила очеретяна завіса, поцяцькована намистинами, з-за неї прозирало світло лампи.

— Він прийшов, — тихенько видихнув хлопчик, і зник.

Упевнений, що хлопчик від початку сидів там навмисне, щоби провести його, але не показав на вид, Кім розсунув завісу. Чорнобородий чоловік із притіненими зеленим очима сидів за столом, короткими білими пальцями піднімав білі світляні кульки з тарілки і нанизував одна за одною на ковзку шовкову нитку, щось муркочучи тим часом сам до себе. Кім усвідомлював, що поза межами освітленого кола у кімнаті було повно речей, які пахли всіма храмами Сходу. Пориви мускусу, легкі пахощі сандалового дерева і нудотний дух жасминової олії заполонили його роздуті ніздрі.

— Я тут, — сказав нарешті Кім місцевою говіркою — запахи примусили його забути, що він має бути сагибом.

— Сімдесят дев’ять, вісімдесят, вісімдесят одна, — рахував собі під носа чоловік, нанизуючи перлини так швидко, що Кім ледь устигав слідкувати за його пальцями. Він припідняв зелений притінок і зо півхвилини пильно вдивлявся у Кіма. Зіниці його очей то розширювалися, то звужувалися до розмірів голівки булавки, неначе з його волі. Кім мав приятеля-факіра, який демонстрував схожий дар біля Таксальських воріт і з успіхом видурював ним гроші, надто вже у недалеких жінок. Кім дивився на Ларган-сагиба з цікавістю. Той інший факір із сумнівною репутацією умів іще смикати вухами, майже як коза, і Кім був розчарований, що цей новий чоловік такого не вміє.

— Не бійся, — раптом сказав Ларган-сагиб.

— Чого я маю боятися?

— Ти залишишся зі мною, поки не прийде час повертатися у Наклао. Це наказ.