Джозеф Киплинг - Кім

— Мені бракує слів, щоби виразити вам мою вдячність.

— Є одна річ, яку ви можете зробити. Всі ми, етнографи, як галки — ревниві до чужих відкриттів. Вони нікому, окрім нас самих, не цікаві, звісно, але ви ж розумієте, які ці бібліофіли. Не кажіть нікому прямо чи опосередковано жодного слова про азіатські риси характеру цього хлопчика, його пророцтва і так далі. З часом я це все у хлопчини випитаю, і… розумієте?

— Розумію. І ви напишете про це чудову роботу. Ніколи ні з ким про це не говоритиму, поки не побачу її надрукованою.

— Дякую. Ви заспокоїли душу етнографа. Ну, я маю повернутися до сніданку. О, Господи! Старий Магбуб і досі тут? — він підвищив голос, і торговець кіньми вийшов із затінку дерева. — Ну, що там таке?

— Що стосується того молодого коня, — почав Магбуб, — то я кажу, що коли лошак народився, щоби грати у поло, то він уважно стежить за м’ячем, хоча ніхто його і не вчив, коли такий лошачок нутром відчуває гру, — то я кажу, дуже кепсько псувати його, запрягаючи у важкого воза, сагибе!

— І я так кажу, Магбубе. Лоша будуть учити тільки для поло. (Ці люди, певно, нічого у світі не знають, окрім коней, падре). Побачимося завтра, Магбубе, якщо ви маєте щось для продажу.

Торгаш по-верховому змахнув йому рукою на прощання.

— Будь трохи терплячішим, Друже Усього Світу, — прошепотів він згорьованому Кімові. — Твоя доля влаштована. Через деякий час ти поїдеш у Наклао, і — ось, маєш заплатити писареві за лист. Думаю, я ще багато разів тебе побачу.

І він поскакав униз по дорозі.

— Послухай мене, — сказав полковник із веранди місцевою говіркою. — Через три дні ти поїдеш зі мною в Лакнау, будеш весь час бачити і чути нові речі. Тому сиди протягом цих трьох днів і не втікай. У Лакнау ти підеш до школи.

— А я там зможу зустрітися з моїм святим? — пхинькав Кім.

— Принаймні, з Лакнау ближче до Бенареса, ніж з Амбали. Може, я тебе візьму під свій захист. Магбуб Алі про це знає, і він буде сердитися, якщо ти зараз повернешся на Дорогу. Пам’ятай, мені багато чого розказали, і я про це не забуду.

— Я буду чекати, — сказав Кім, — але хлопчаки мене битимуть.

І тут заграв горн до обіду.

У другій половині дня розчервонілий учитель сказав Кімові, що його «викреслено зі списків військового складу», про який Кім нічого не второпав, але йому наказали йти гратися. Тоді він побіг на базар і знайшов молодого писаря, якому заборгував за марку.

— Тепер я заплачу, — по-царськи мовив Кім, — і тепер мені потрібно ще один лист написати.

— Магбубові Алі в Амбалу, — хвацько вгадав писар. Професія зробила його справдешнім бюро загальної дезінформації.

— Це не Магбуб, а жрець. Бери ручку і швидко пиши. «Для Тішу-лами, святого з Бготійялу (назва Тибету в окремих індійських говірках), шукачеві Річки, який мешкає зараз у Храмі Тіртханкарів у Бенаресі». Візьми більше чорнила! «Протягом трьох днів я маю приїхати в Наклао до тамтешньої школи. Назва школи «Ксав’є». Я не знаю, де саме та школа, але вона знаходиться в Наклао».

— А я знаю Наклао, — втрутився писар. — І знаю, де школа.

— Напиши йому, де вона знаходиться, я дам іще півана.

Очеретяна ручка діловито зашкрябала.

— Він не помилиться, — писар підняв голову. — А хто то спостерігає за нами через вулицю?

Кім хутко глянув і побачив полковника Крейтона у фланелевому костюмі для тенісу.

— А, це один сагиб, знайомий товстого жерця з казарми. Він мене зве.

— Ну, як ти? — спитав полковник, коли Кім підбіг.

— Я… я не тікаю! Я надсилаю листа до мого святого у Бенарес.

— Я й не думав про це. А ти йому написав, що я візьму тебе з собою до Лакнау?

— Ні, не писав. Прочитайте листа, якщо не вірите.

— Тоді чому ж ти не згадав мого імені у листі до свого святого? — дивно посміхнувся полковник.

Кім зібрав усю свою мужність.

— Якось мені сказали, що не варто називати імена інших людей, задіяних у справі, бо через розголос імен псується багато хороших планів.