Джозеф Киплинг - Кім

— Овва, так це хлопчик! — вигукнув він, повернувши свій трофей до світла ліхтаря, що висів на опорному стовпі намету, і струсонувши хлопця, суворо крикнув: — Що ти робиш? Ти злодій. Чоор [злодій]? Маллум [ясно, зрозуміло]? Він кепсько говорив на гінді, а скуйовджений і розбурханий Кім не мав наміру спростовувати заявлене обвинувачення. Віддихавшись, він заходився розповідати красиву і правдоподібну історію про свої родинні стосунки з якимось таборовим кухарчуком, водночас пильно приглядаючись до лівого боку капелана. З’явився шанс — і він пірнув до дверей, але довга рука майнула та вчепилася йому в шию, загрібши шворку й сам амулет.

— Дай мені його. О, дай мені його. Не загубився? Дай мені папір!

Слова пролунали англійською — із такою металевою, різкою вимовою, притаманною місцевим мешканцям, що капелан аж підскочив.

— Ладанка, — сказав він, відкриваючи долоню. — Ні, якийсь язичницький талісман. Але чому… чому ти говориш по-англійськи? Маленьких хлопчиків, які крадуть, карають. Ти це знаєш?

— Я не… я не крав, — Кім із відчаю пританцьовував, як тер’єр за піднятою палицею. — О, віддай мені його. Це мій талісман. Не кради його у мене.

Капелан не послухався, а, підійшовши до дверей намету, погукав уголос. З’явився товстуватий, гарно виголений чоловік.

— Я хочу вашої поради, отче Вікторе, — сказав Бенет. — Я знайшов цього хлопчика в темряві біля штабного намету. За звичайних умов я б його покарав і відпустив, бо вважаю, що він злодюжка. Але, схоже, він говорить англійською, а ще він дуже дорожить амулетом на шворці. Я подумав, може, ви могли б мені допомогти.

Між ним і римо-католицьким капеланом ірландського полку лежала, як вважав Бенет, нездоланна прірва, та варто зауважити, що кожного разу, коли Протестантська церква мала справу з людською проблемою, вона, швидше за все, закликала на поміч Римо-Католицьку. До офіційної огиди отця Бенета до «великої блудниці» [80] Велика блудниця — з «Об’явлення» Івана Богослова. Зневажливе прізвисько католицької церкви, яке іноді використовують щодо неї протестанти. і всіх її справ могла дорівнятися хіба що його особиста повага до отця Віктора.

— Злодій, який говорить англійською, еге ж? Давайте подивимося на його амулет. Ні, це не ладанка, Бенете. — Він простягнув руку.

— Але чи маємо ми право відкрити її? Доброго хльосту…

— Я не злодій, — протестував Кім. — Ви мені вже й так надавали стусанів! Тепер віддайте мені мій талісман — і я піду.

— Не так швидко. Спершу ми подивимося, — сказав отець Віктор, неквапливо розгортаючи пергамент ne varietur бідного Кімбола О’Гари, його «свідоцтво про звільнення», і метрику Кіма. На цьому останньому О’Гара — з примарною ідеєю, що він робить чудеса для свого сина, — надряпав десятки разів: «Подбайте про хлопчика! Будь ласка, подбайте про хлопчика!», підписав своє повне ім’я і номер у полку.

— Пощезніть, вражі сили! — промовив отець Віктор, передаючи те все панові Бенету. — Ви знаєте, що це за речі?

— Так, — сказав Кім. — Вони мої, і я хочу піти.

— Я не зовсім розумію, — сказав пан Бенет. — Він їх, певно, приніс із якоюсь метою. Це може бути якийсь жебрацький трюк.

— Я ще ніколи не бачив жебрака, який би так квапився спекатися своїх доброзичливців. Тут є якась кумедна таємниця. Вірите у Провидіння, Бенет?

— Сподіваюсь на те.

— Ну, я вірю в чудеса, так що виходить на те ж саме. Вражі сили! Кімбол О’Гара! І його син! Але ж він тубілець, а я сам вінчав Кімбола з Енні Шотт. Як довго у тебе були ці речі, хлопчику?

— Та змалку.

Отець Віктор вийшов вперед і швидко відкинув полу верхнього одягу Кіма.

— Ви бачите, Бенет, він не дуже чорний. Як тебе звуть?

— Кім.

— Або Кімбел?

— Може бути. Ви дасте мені піти?

— А як іще?

— Вони називають мене Кім Раланді-ке. Це Кім із Раланді.

— Що-що — «Раланді»?

— Ір-Раланді, то був полк мого батька.

— Ірландський, о, тепер розумію.

— Та-ак. Так мій батько сказав мені. Мій батько, він прожив.

— Прожив де?

— Прожив. Звичайно, він уже мертвий — перекинувся на той світ.

— О! Як грубо ти про це кажеш!

Бенет втрутився у розмову.

— Імовірно, я був несправедливий до цього хлопчика. Він, звичайно, білий, хоча, вочевидь, безпритульний. Я впевнений, що, мабуть, наставив йому синців. Я не думаю, що склянка чогось міцного…

— То дайте йому склянку хересу і вкладіть на похідному ліжку. Слухай, Кіме, — мовив отець Віктор, — випий оце повністю і розкажи нам про себе. Але тільки правду, якщо не заперечуєш.