Джозеф Киплинг - Кім

Час від часу Лама простягав руку і за тихими підказками оточуючих описував дорогу до Спіті і на північ через Паранглу.

— Далі, там, де гори стають густішими, лежить Де-Чен (він мав на увазі Хан-Ле) — великий монастир. Його збудував Таг-Стан-Рас-Чен і про нього ходить така легенда…

Потім він розповів її — таке фантастичне нагромадження переказів про чаклунство і чудеса, що шемлезці аж подих затамували. Трохи повернувшись на захід, він вказував на зелені гори Кулу, і вишукував під льодовиками Кайланг. — Он звідти я прийшов давним-давно. Я прийшов із Ле через Баралачі.

— Так, так, ми знаємо ті краї, — говорили мандрівні мешканці Шемлега.

— І я спав дві ночі з жерцями Кайлангу. Це гори моєї втіхи! Тіні, благословенні понад усіма тінями! Тут очі мої відкрилися на цей світ, тут очі мої відкрилися назустріч світові, тут я знайшов просвітлення, і тут я, підперезавши стегна свої правдою [189] «…і тут я, підперезавши стегна свої правдою» — автор вживає крилатий вислів із Біблії: «Отже, стійте, підперезавши стегна свої правдою, і зодягнувшись у броню праведности» (До Ефесян 6:14). Пер. І. Огієнка. , вирушив у Пошук. Із Гір я прийшов — із високих Гір і сильних вітрів. О, справедливе Колесо!

Він славословив усе детально: і величні льодовики, і голі скелі, і нагромаджені морени, і вигладжені сланці, й сухі плато, потаємні солоні озера, вікопомні ліси і плодючі, напоєні водоспадами долини — одне за одним, як благословляє помираючий свою родину; а Кім чудувався з Ламиної пристрасності.

— Так… так. Ніде нема такого місця, як наші Гори, — погоджувалися мешканці Шемлега. І вони чудувалися, як можуть люди жити у жахливих спекотних долинах, де бігає худоба здоровенна, як слони, непридатна для оранки по гірських схилах; де, як вони чули, села межують одне з одним по кількасот миль; де люди крадуть гуртом, а чого не взяли злодії, те достеменно відбирає поліція.

Тож отак вони згаяли час аж до обіду, і нарешті спустилася з боку пасовиська Кімова вістова, дихаючи так само легко, як тоді, коли вона вирушала.

— Я посилав знахареві звістку, — пояснив Кім, поки вона віталася з іншими.

— Він приєднався до ідолопоклонників? Ні, я пригадую, він вилікував одного з них. Він набув заслуги, хоча зцілений використав свою силу на лихо. Справедливе Колесо! То як там знахар?

— Я боявся, що ти побитий, і… і я знав, що він мудрий чоловік, — сказав Кім.

Він витяг зі заліпленого воском горіха і прочитав англійською на звороті своєї записки: «Ваше послання отримано. Не можу наразі залишити це товариство, але доведу їх до Сімли. Потім сподіваюся до вас приєднатися. Незручно супроводжувати таких сердитих джентльменів. Повертайтеся тією самою дорогою, я наздожену. Вельми задоволений кореспонденцією, яка виправдала мої передбачення». Святий чоловіче, він каже, що втече від ідолопоклонників і повернеться до нас. То ми трохи зачекаємо у Шемлезі?

Лама довго і ніжно дивився на гори і похитав головою.

— Так не має бути, чело. Кістки мої жадають цього, але цього не буде. Я бачив Зв’язок Усіх Речей.

— Чому? Коли гори день при дні повертають тобі сили? Пригадай, якими слабкими і примученими ми були в долині.

— Я став сильним, щоб робити лихо і забувати. Забіяка і розбишака — от ким я став у горах, — говорив старий, а Кім ледь стримував усмішку. — Справедливе і досконале Колесо не відхиляється ні на волосину. Коли я був простою людиною — багато років тому — я здійснив паломництво до Гуру Ч’вана між тополь (він вказав у напрямку Бутану), де лежить священний Кінь.

— Тихо, всі тихо! — вишикувалися в рядочок слухати шемлезці. — Він розказує про Джем-Лін-Нін-К’ора, Коня-Що-Може-Оббігти-Довкола-Світу-За-День.

— Я говорю тільки до мого чела, — мовив Лама з м’яким докором, і слухачі розпорошилися, наче паморозь на південному боці даху вранці. — У ті дні я не шукав істини, а лише бесід про учення. Усе ілюзія! Я пив пиво і їв хліб у Гуру Ч’вані. Наступного дня мені сказав один монах: «Ми йдемо вниз у долину битися з монастирем Сангор Гаток, щоб з’ясувати (зауваж, як жадоба пов’язана з гнівом!), чий настоятель буде керувати в долині і скористатися молитвами, які вони друкують у Сангор Гатоку». Я пішов, і ми билися цілий день.

— Але як, святий чоловіче?

— Своїми довгими пеналами, я міг би показати… Я кажу, ми билися попід тополями, усі разом — і настоятелі, й монахи, і хтось мені розбив лоба до кістки. Глянь! — Він відсунув назад шапку і показав зморшкуватий сріблястий рубець. — Справедливе і досконале Колесо! Учора цей шрам засвербів і через п’ятдесят років я згадав, як це сталося, й обличчя того, хто це зробив. А слідом сталося те, що ти бачив — сутичка і глупство. Справедливе Колесо! Удар ідолопоклонника влучив у шрам. Душа у мені здригнулася: душа моя потемніла, і човен душі моєї загойдався на хвилях ілюзій. Аж доки не опинився у Шемлезі, я не міг медитувати над Зв’язком Усіх Речей, чи простежити ріст пагонів зла. Усю довгу ніч я намагався.