Джозеф Киплинг - Кім

Коли зійшов місяць, обережні носії вирушили в дорогу. Лама посвіжів після сну та спирту, і йому було досить лише спиратися на Кімове плече, щоб мовчки іти далі сягнистими кроками. Приблизно годину вони йшли по присипаній глиною траві, а потім звернули за виступ вікопомної скелі і піднялися в нові місця, звідки долину Чіні не було й видно. Величезне віялоподібне пасовище сягало аж до самісіньких снігів. Біля його підніжжя був рівний майданчик, може, з півакра завбільшки, на якому стояли кілька земляних і дерев’яних хижок. Позаду них — за горянським звичаєм, хатки стояли на самісінькому краю — земля обривалася у прірву на дві тисячі футів углиб, то був Шемлезький смітник, дна якого ніколи не торкалася людська нога.

Чоловіки і не думали ділити здобич, поки не побачили, що Лама має ліжко у найкращій тутешній кімнаті, а Кім, за мусульманським звичаєм, обмиває йому ноги.

— Ми передамо вам їжу, — сказав чоловік з Ао-Чанга, — і кілту з червоним верхом. Так чи інакше, до світанку тут не має залишитися жодного свідка. А якщо якісь речі з кілти вам не знадобляться… глянь отуди!

Він показав у вікно — там відкривався простір, залитий місячним сяєвом, що відбивалося від снігу — і викинув туди порожню пляшку з-під віскі.

— Не варто дослухатися до звуку падіння. Там кінець світу, — сказав він і вийшов. Лама визирнув в інше вікно, тримаючись за підвіконня, і його очі спалахнули двома жовтими опалами. З гігантської безодні, відкритої перед ним, тягнулися до місячного світла білі зубці. Решта було схоже на міжзоряну пітьму.

— Оце, — повільно мовив він, — точнісінько, як мої Гори. — Отут має жити людина — понад усім світом, відокремлена від насолод, обмірковуючи великі питання.

— Ага, якщо має челу, щоб готував йому чай, підкладав згорнену ковдру під голову і відганяв корів із телятами.

Димна лампа глипала у ніші, але місячне сяйво перемагало її; напівзігнутий над чашками і торбою з їжею, Кім рухався у змішаному світлі, немов високий привид.

— Ая! Але ж досі, хоча кров моя вгамувалася, у голові ще гуде і стукає, а на потилиці наче зашморг затягнули.

— Це не дивно. Удар був сильний. Хай тому, хто це зробив….

— Але без моїх пристрастей лиха б не сталося.

— Якого лиха? Ти врятував сагибів від смерті, на яку вони сто разів заслужили.

— Ти не досить добре затямив цей урок, чело, — Лама вмостився відпочивати на згорнутій ковдрі, поки Кім заходився коло звичних вечірніх справ. — Удар був лише тінню іншої тіні. Зло саме по собі — як швидко втомлюються мої ноги цими днями! — зустрілося зі злом у мені, з гнівом, люттю і бажанням поквитатися зі злом. Це ввійшло у мою кров, розбурхало мені шлунок й оглушило мої вуха… — Лама узяв із Кімових рук гарячу чашку і, дотримуючись церемонії, випив пекучого чорного чаю. — Якби я був вільним від пристрастей, злий удар завдав би лиха тільки тілу: рана чи синець — це все ілюзія. Але мій розум не був абстрагований, і виник порив дозволити людям зі Спіті вбити тих. У боротьбі з цим пожаданням мою душу розривали і шматували тисячі ударів. Аж поки не прочитав Блаженства (він мав на увазі буддистські заповіді блаженства), я не міг заспокоїтися. Але зло пустило в мені коріння від тієї миті недбалості й аж до кінця. Колесо справедливе і не відхиляється ні на волосину! Вивчи цей урок, чело!

— Це для мене зависоко, — промурмотів Кім. — Я досі весь тремчу. Я радий, що прибив того чоловіка.

— Я це відчув, коли спав у тебе на колінах у лісі внизу. Це тривожило мене уві сні — зло у твоїй душі поєднувалося з моїм. Хоча, з іншого боку — він витяг вервицю, — я набув заслуги, порятувавши два життя — тих людей, які завдали мені шкоди. Тепер я маю збагнути цей Зв’язок Усіх Речей. Човен душі моєї розгойданий.

— Спи і набирайся сил. Це наймудріше.

— Я медитуватиму. У цьому є потреба більша, ніж ти усвідомлюєш.

Година за годиною, аж до світанку, поки місячне світло блідло на високих шпилях, і те, що оперізувало пітьмою схили дальніх гір, поставало ніжним зеленим лісом, Лама незмигно дивився на стіну. Час від часу він зітхав. За зачиненими дверима, до яких підходила збентежена худоба, шукаючи звичного стійла, мешканці Шемлега і носії захопилися поділом здобичі та бенкетом. Чоловік із Ао-Чанга ними керував, а відтоді, як вони відкрили сагибські консерви і дізналися, як то смачно, йому ніхто не насмілювався кидати виклик. Шемлезький смітник поглинув бляшанки.