Леонид Смилянский - Серце

— Давай, — каже. — допоможу… Куди тобі самому, як ти неповноцінний…

От Данило взяв цівку кулеметну, а сусіда візочок і понесли. Далеко не пішли, а встановили кулемет ближче до шляху. Почав сусід з Данилом прощатися, а той і каже:

— Цю ніч вони один одному горло гризтимуть… Хоч тепер моє серце вгріється… Вже я доберу до цього способу!

Сусіда пішов, а Данило заліг тихенько й прислухається. А вже він знав, що військо їхнє йтиме шляхом: звечора хати розписували. Певне знав.

Лежить він у рові, причаївся, за цигаркою нудьгує. Літні зорі над ним блимають, наче зітхають. А в нього серце б'ється, наче теж блимає. Наставив кулемета на шлях, жде. А позаду нього в чагарниках спить ціла фашистська частина. Тільки вартові ходять, гармати стережуть. Ще вдень про них вивідав Данило. Жде.

Аж чує далеко десь шлях немов гуде. «Вони» — думає собі. Тільки; серце ще дужче заблимало. Радісно так.

— Це ж уже скоро…

І справді. Ближчає гуркіт, ближчає. Слухає Данило — багато їх. Великий загін. Поплював собі на руки — й до кулемета. Як дасть, як дасть… Наче зірки з неба посипалися. Вартові, що в чагарниках, почули стрілянину та й собі. Тривогу зняли. Тоді частина, яка йшла по дорозі, поставила гармати навпроти та по чагарниках. А звідти по них теж з гармат. Таке було довкола. Наче землю ту хто прокляв.

Та що далі, то дужче. Гармати нові підкотили.

Так і стріляв фашист у фашиста до самого ранку. Тільки менше й менше тих гармат ставало.

Лиш по-видному роздивилися, що свій своєму в горло вп'явся. Та пізно. Пішли забитих лічити. — та хіба на вагу: м'ясної січки не порахуєш.

І Данила знайшли — в рові, недалеко від шляху. Лежав неживий, розкидав ноги й руки на всі чотири світи, тільки на вустах — наче усмішка.

1941

— КІНЕЦЬ —