Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Нарешті згодом, коли майже закінчився строк мого гостювання, оголошено було, що Пеготті з містером Баркісом збираються на цілий день поїхати на прогулянку вдвох, і що маленька Ем’лі та я маємо супроводити їх. Я ніяк не міг заснути вночі перед цим, передчуваючи втіху провести цілий день з Ем’лі. Ми всі вчасно прокинулися вранці. Коли ми ще сиділи за сніданком, містер Баркіс з’явився здалека, скеровуючи легкий екіпаж до об’єкта свого кохання.

Пеготті була, як завжди, у своєму чепурному і скромному жалобному вбранні. А містер Баркіс красувався у своєму синьому сюртуку. Кравець, мабуть, не поскупився, коли шив цей сюртук, бо з такими рукавами навіть у найхолоднішу погоду рукавички були б зайві, а комір був такий високий, що підпирав волосся містерові Баркісу на самісінькій маківці. Його блискучі ґудзики також були величезні. Довершене було це вбрання драповими панталонами та жилетом з бичачої шкіри, і містер Баркіс здавався мені дивом респектабельності.

Коли ми всі метушилися за дверима, я побачив, що містер Пеготті приготував старий черевик, який треба було кинути за ними на щастя і який він з цією метою запропонував місіс Геммідж.

— Ні! Хай це зробить хтось інший, Дене, — сказала місіс Геммідж. — Я самітна, всіма покинута істота, і все, що нагадує мені про несамітних і непокинутих, — усе це перечить мені!

— Та ну ж бо, стара! — гукнув містер Пеготті. — Жбурніть його!

— Ні, Дене, — відказала місіс Геммідж, схлипуючи і похитуючи головою. — Коли б я була не така чутлива, я могла б зробити більше. Ти не такий чутливий, як я, Дене. Ніщо тобі не перечить! І ти нічому не перечиш. Краще вже ти зроби сам.

Але тут Пеготті, поспішно обійшовши й перецілувавши всіх, гукнула з екіпажа, де всі ми вже сиділи (Ем’лі і я на двох маленьких стільцях поруч), що місіс Геммідж мусить зробити це. Отже, місіс Геммідж зробила це. При цьому вона, з сумом мушу повідомити, трохи затьмарила святковість нашого від’їзду, бо негайно залилася сльозами і безпорадно впала на руки Гемові, заявляючи, що вона сама знає, який вона тягар, і що краще її провадити до богадільні. На мою думку, то була розумна ідея, і Гемові слід було її втілити.

Так чи так, а ми вирушили в нашу прогулянку. Найперше ми зупинилися біля церкви, де містер Баркіс прив’язав кобилу до штахетів, а сам пішов у церкву разом із Пеготті, залишивши маленьку Ем’лі та мене вдвох у екіпажі. Я скористався з цієї нагоди, щоб обійняти Ем’лі за талію. Я заявив, що незабаром маю поїхати геть, а тому цілий день ми мусимо любити одне одного й бути щасливими. Маленька Ем’лі згодилась і дозволила мені поцілувати її. Але тут я раптом втратив глузд; я оголосив їй, пригадую, що ніколи не зможу полюбити іншу, і що я готовий пролити кров будь-кого, хто посягне на її любов.

Як сміялася з цього маленька Ем’лі! З яким холодним почуттям переваги наді мною сказала ця маленька жінка, що я «дурненький хлопчик». Але потім вона так чарівно всміхнулася, що в насолоді дивитися на неї я забув біль від того, що вона так зневажливо обізвала мене.

Містер Баркіс і Пеготті довгенько затрималися в церкві, але нарешті вийшли, й тоді ми поїхали далі. Дорогою містер Баркіс звернувся до мене й сказав, підморгнувши, — між іншим, я до того часу навряд чи й подумати міг, що він уміє підморгувати:

— Що це за ім'я написав я колись на возі?

— Клара Пеготті, — відповів я.

— А яке ім'я мусив би я написати тепер?

— Клара Пеготті, знову, — спробував я здогадатися.

— Клара Пеготті Баркіс, — відказав він і вибухнув реготом, який струсив екіпаж.

Одним словом, вони одружились і ходили до церкви саме з цією метою. Пеготті вирішила, що це треба робити без галасу, і на церемонії не було ніяких свідків. Вона трохи збентежилася, коли містер Баркіс так коротко повідомив про їхнє весілля. Вона заходилась обіймати мене, пройнята палкою любов'ю. Та незабаром вона знову отямилась і висловила радість, що вже покінчено з цією справою.

Ми під’їхали до маленької корчми на бічній дорозі, де нас уже чекали і де ми дістали дуже смачний обід та з великим задоволенням провели день. Якби Пеготті виходила заміж щодня протягом останніх десяти років, то й тоді навряд чи в неї міг би бути спокійніший вигляд. Пеготті була такою, як завжди; вона пішла погуляти з маленькою Ем’лі та зі мною перед чаєм, поки містер Баркіс філософічно покурював свою люльку і втішався, очевидно, міркуваннями про своє щастя. Коли так, то щастя посилило його апетит — виразно пригадую, що хоч він з'їв багато свинини й овочів за обідом, і наостанок ще двох курчат, але за чаєм він мусив попоїсти холодної вареної шинки і поглинув велику кількість її, навіть оком не змигнувши.