Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Місіс Геммідж, схлипуючи і хитаючи головою, заходилася роздмухувати вогонь. Містер Пеготті скористався цим, щоб глянути на нас і тихо мовити, затуляючи рота рукою: «Стара!»

З цього я зробив висновок, що ніякого поліпшення в душевному стані місіс Геммідж не відбулося від того часу, як я був тут востаннє.

Увесь цей дім був, чи мав бути, таким же чудовим місцем, як і завжди. А все ж я відчував розчарування. Мабуть, тому, що маленької Ем’лі не було вдома. Я знав, якою дорогою повертатиметься вона, і незабаром опинився на стежці, йдучи назустріч їй.

Невдовзі віддалік з'явилась якась постать, і я миттю впізнав у ній Ем’лі; хоч вона й виросла, але все ще була маленькою. Та коли вона наблизилась, я побачив, що її блакитні очі стали ще блакитнішими, її свіже обличчя — ще свіжішим, вся вона — ще кращою і веселішою; якесь дивне почуття змусило мене вдати, ніби я не впізнав її, та пройти повз неї, немовби дивлячись на щось далеке. Пізніше я зробив подібну річ ще раз у своєму житті, якщо не помиляюсь.

Маленька Ем’лі не збентежилася. Вона побачила мене досить добре, але не обернулась і не гукнула до мене, а, сміючись, побігла геть. Це змусило мене побігти за нею, а вона бігла так швидко, що я спіймав її вже біля самої хатини.

— О, так це ти? — промовила маленька Ем’лі.

— Але ти ж мене впізнала відразу, Ем’лі, — сказав я.

— А хіба ж ти мене не впізнав? — відповіла Ем'лі.

Я хотів був поцілувати її, але вона затулила вишневі губки руками, сказала, що вона вже не маленька, голосно засміялась і побігла додому.

Їй начебто подобалося мучити мене; ця зміна в її характері дуже мене здивувала. Накрили стіл для чаю, нашу маленьку скриню поставили на старе місце, але дівчинка не сіла біля мене, а влаштувалася біля сварливої місіс Геммідж. Коли містер Пеготті спитав її, чому вона робить це, вона закрила обличчя кучерями і тільки сміялась у відповідь.

— Чисте тобі кошеня! — сказав містер Пеготті, пестячи її своєю величезною долонею.

— Чистісіньке! Чистісіньке! — загукав Гем. — Чуєте, мастере Деві, їй-бо, чистісіньке кошеня! — від захоплення і втіхи він так реготав, що його обличчя запалало червоним.

Безперечно, всі вони розпещували маленьку Ем’лі, і найбільше — сам містер Пеготті: від нього вона могла добитися будь-чого, варто було тільки притулитися щічкою до його цупких бакенбардів. Я так думаю принаймні, бо бачив, як воно робиться; і думаю, що містер Пеготті мав рацію. Вона була така приваблива й мила, так чудово єднались у ній боязкість і лукавство, і я був зачарований нею більше, ніж раніше.

Крім того, вона була дуже чутлива, і коли після чаю ми сіли навколо вогню, а містер Пеготті, попихкуючи люлькою, натякнув на мою втрату, сльози виступили на очах маленької Ем’лі. Вона так лагідно глянула на мене через стіл, що серце моє сповнилося невимовною вдячністю.

— Ах! — сказав містер Пеготті, торкаючись її кучерів і пропускаючи їх крізь пальці, мов струмки води. — Ось іще одна сирота, бачте, сер! А ось, — сказав містер Пеготті, даючи Гемові стусана в груди, — ще одна, хоч він не дуже скидається на сироту.

— Коли б ви були моїм опікуном, містере Пеготті, — відказав я, похитуючи головою, — то, мабуть, і я не почувався б сиротою.

— Добре сказано, мастере Деві! — захоплено вигукнув Гем. — Ура! Добре сказано! Не почувалися б сиротою! Браво! Браво! — тут він відплатив стусаном містерові Пеготті, а маленька Ем’лі підхопилась і поцілувала містера Пеготті.

— А як поживає ваш приятель, сер? — звернувся містер Пеготті до мене.

— Стірфорс? — перепитав я.

— Ось воно, це прізвище, — скрикнув містер Пеготті, звертаючись до Гема. — Я знав, що це щось із нашої справи.

— Ви казали, що його звуть Радерфорс [6] В оригіналі тут гра слів, що її неможливо перекласти: «steer» і «rudder» в англійській мові однаково означають «стерно». , — сміючись зазначив Гем.

— То й що? — відказав містер Пеготті. — Адже ж ти керуєш стерном, чи не так? Це недалеко одне від одного. То як він почувається?

— Він почувався цілком добре, коли я виїздив, містере Пеготті.

— Оце так приятель! — містер Пеготті навіть витяг люльку з рота. — Оце так приятель, на весь світ приятель. Побий мене бог, коли не любо дивитися на нього.

— Він дуже гарний, правда? — спитав я, бо серце моє розтануло від такої похвали.

— Гарний! — гукнув містер Пеготті. — Він подолає все, що… що… та не знаю, чого він не подолає. Він такий сміливий.

— Так. Такий вже в нього характер! — сказав я. — Він відважний, як лев, і ви навіть уявити собі не можете, який він щирий, містере Пеготті!