Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Лікар, містер Чілліп, пішов нагору й незабаром повернувся. Переконавшись, що йому доведеться просидіти з цією невідомою леді віч-на-віч кілька годин, він наважився бути галантним і люб’язним. Це був наймініатюрніший з чоловіків, найсмирніший з маленьких людей. Він виходив і заходив, намагаючись займати якнайменше місця. Він посувався повільно та нечутно, мов привид у «Гамлеті», навіть ще повільніше. Він схиляв голову на одне плече, почасти від скромної зневаги до себе, почасти від скромної поваги до всіх інших. Годі й казати, що він не міг би крикнути і на скажену собаку. Хіба що тільки сказав би слівце чи півслова, чи уривок слова, бо говорив він так само повільно, як і ходив; але поводитися зі скаженою собакою грубо він не міг би нізащо в світі.

Містер Чілліп, лагідно глянувши на мою бабусю, схилив голову набік, уклонився і, злегка торкаючись свого лівого вуха, спитав, натякаючи на вату:

— Якесь місцеве подразнення, мем?

— Що? — відрубала бабуся, відкупорюючи одне вухо.

Містер Чілліп був такий приголомшений цією лаконічністю, — як він потім розповів моїй матері, — що тільки якимсь дивом не втратив цілковитого самовладання. Але він чемно повторив:

— Якесь місцеве подразнення, мем?

— Дурниці! — відказала моя бабуся та закупорила собі вухо знову.

Після цього містерові Чілліпу нічого не лишалося робити, як сісти та несміливо поглядати на неї. А вона, не змінюючи пози, дивилась на вогонь, аж поки лікаря знову не покликали нагору. За якусь чверть години він повернувся.

— Все гаразд? — спитала бабуся, витягаючи вату з ближчого до лікаря вуха.

— Все гаразд, мем, — відповів містер Чілліп. — Ми… поволі просуваємося вперед, міс.

— Брр! — сказала бабуся і пересмикнулась в такт свого зневажливого вигуку. І закупорила вухо назад.

Він потім розповідав моїй матері, що дійсно був приголомшений — приголомшений навіть з професійної точки зору. Незважаючи на це, дві години він сидів і дивився, як вона сиділа і дивилась на вогонь, аж поки його не покликали нагору. Потім він знов повернувся.

— Ну? – сказала бабуся, знов витягаючи вату з того самого вуха.

— Ну, мем, — відповів містер Чілліп, — ми… ми поволі просуваємося вперед.

— Ах! — сказала бабуся.

При цьому вона так скривилась на нього, що містер Чілліп не міг це стерпіти. Він потім розповідав, що вона розраховувала такою поведінкою зламати його дух. Отже, він вирішив піти посидіти в коридорі, у темряві і на сильному протязі, поки його знов не покличуть.

Гем Пеготті, який учився в народній школі і добре знався на катехізисі, а тому гідний цілковитої довіри, розповідав наступного дня, як через годину після початку пологів зазирнув у двері вітальні та був миттєво викритий міс Бетсі — від хвилювання вона ходила назад-вперед і раптово схопила його, не залишивши ані шансу вислизнути з її рук. Згори раз у раз було чутно тупотіння ніг і зойки, що їх не могла, мабуть, приховати вата. Коли звуки ці ставали гучнішими, леді починала мучити свою випадкову жертву, щоб вимістити надмірне хвилювання. Вона струшувала його за комір, куйовдила йому волосся, смикала сорочку, затикала йому вуха. Ці зізнання частково стверджені були тіткою Гема, яка побачила його о пів на першу, незабаром після того, як він визволився від гнівної леді; його тітонька казала, що він був тоді такий червоний, як і я.

Готовий пробачити всяку образу, містер Чілліп знову вийшов з кімнати породіллі. Він бочком прослизнув у вітальню і якнайлюб'язніше звернувся до моєї бабусі:

— Маю честь вітати вас, мем.

— З чим? — гостро відказала моя бабуся.

Містер Чілліп знову підупав духом після такої суворої зустрічі. Щоб умилостивити жорстоку леді, він уклонився і посміхнувся.

— Помилуй боже цього чоловіка, що він робить! — нетерпляче скрикнула бабуся. — Чи він уміє говорити?

— Заспокойтеся, моя дорога пані, — якнайм'якіше мовив містер Чілліп. — Вже немає причин турбуватися, пані. Заспокойтесь.

I досі вважають за диво, що бабуся моя не почала трусити лікаря та не витрусила з нього всі потрібні слова. Вона тільки потрусила власною головою, але зробила це так енергійно, що містер Чілліп мимоволі затремтів.

— Дозвольте, мем, — відповів містер Чілліп, щойно трохи збадьорився, — я щасливий... вітати вас. Усе вже минулося... все вже минулося, мем... і добре минулося.

Містерові Чілліпу потрібно було хвилин п'ять, щоб виголосити свою промову. Весь цей час бабуся свердлила його очима.