Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Тітка мого батька і, значить, двоюрідна моя бабуся, про яку я докладно розповім далі, була головною особою в нашій родині. Міс Тротвуд, або міс Бетсі, як її зав­жди називала моя бідолашна мати, коли перемагала свій страх перед цією особою настільки, щоб згадати про неї (а це траплялось нечасто), була колись одружена з чоловіком, молодшим за неї, дуже симпатичним, але його краса істотно суперечила старовинному прислів’ю: «гарний той, у кого гарні вчинки». Його ж бо дуже підозрювали в тому, що він б’є міс Бетсі. Казали навіть, що одного разу, дискутуючи щодо питання харчів, він зробив запальну, але рішучу спробу викинути свою дружину з вікна другого поверху. Така очевидна несумісність характерів змусили міс Бетсі звільнити його від сімейних обов’язків і домогтися розлучення за обопільною згодою. Діставши від тітки певну суму, чоловік цей подався до Індії. У нашій сім’ї існує легенда, ніби його одного разу бачили верхи на слоні в товаристві павіана. Та мені здається, що то був не павіан, а просто якийсь місцевий пан або панночка. Так чи інакше, через десять років на батьківщину надійшла звістка про його смерть. Ніхто не знав, як вона подіяла на мою бабусю; щойно після розлучення вона повернула собі дівоче прізвище, придбала котедж на хуторі біля морського узбережжя якнайдалі від нас, самостійно влаштувалась там з однією служкою і стала жити відокремлено й усамітнено.

Здається мені, що мій батько був колись улюбленцем своєї тітоньки, але її мало не смертельно образив його шлюб, бо вона вважала матір мою за «воскову ляльку». Вона ніколи не бачила моєї матері і знала тільки, що їй немає ще й двадцяти років. Тітонька і племінник більше ніколи не зустрічалися. Батько мій був удвічі старший за мою матір, коли одружився, і здоров’я його було слабке. Він помер через рік після одруження і, як я вже казав, за шість місяців до моєї появи на світ.

Отакі були справи того вечора в ту, дозволю собі сказати, насичену і визначну п’ятницю. Звичайно, я аж ніяк не міг знати стану речей у той час чи зберегти засновані на власних моїх почуттях спогади про те, що діялося згодом.

Моя мати сиділа біля вогню; вона нездужала, настрій у неї був препоганий, сльози затьмарювали їй зір. Вона сумно міркувала про себе і про позбавленого батька маленького незнайомця, на якого вже чекали грубі шпильки пророцтв із шухляди нагорі, щоб привітати у світі, який був не надто зворушений його появою. Отже, моя мати, як я казав, сиділа біля вогню у цей похмурий березневий вечір, сиділа і сумувала, сповнена гірких сумнівів щодо майбутнього. Ненароком підвівши очі до вікна, щоб витерти сльози, вона побачила, як до саду заходить якась невідома леді.

З другого ж погляду моя мати переконалася, що то була міс Бетсі. Останні промені сонця, що проникали через садовий паркан, освітлювали дивну жінку; вона рушила до дверей такою твердою, прямою та грізною ходою, обличчя її виражало таке почуття власної гідності, яке не могло бути притаманне нікому іншому.

Вона дійшла до будинку і надала ще один доказ подібності до міс Бетсі. Мій батько частенько натякав на те, що вона ніколи не поводилась по-людськи. От і зараз, замість того, щоб подзвонити в дзвоник, вона зазирнула у вікно, притиснувши кінчик носа так щільно до скла, що, як запевняла моя бідолашна мати, він став зовсім плескатий та білий.

Вона так налякала мою матір, що, мабуть, я мушу завдячувати міс Бетсі тим, що народився саме у п’ятницю.

Моя мати підвелася зі стільця і, хвилюючись, стала за ним у кутку. Міс Бетсі повільно й допитливо почала оглядати кімнату з протилежного кінця; вона водила очима, немов голова сарацина у настінному годиннику, аж поки погляд її не спинився на моїй матері. Тоді вона насупилась і махнула рукою моїй матері, як людина, що звикла наказувати, — піти відчинити двері. Мати пішла.

— Місіс Девід Копперфілд, я так розумію? — спитала міс Бетсі з притиском, який, можливо, пояснювався жалобною сукнею моєї матусі та її станом.

— Так, — несміливо вимовила моя мати.

— Міс Тротвуд, — мовила відвідувачка. — Ви, насмілюся думати, чули про таку?

Моя мати відповіла, що мала таке задоволення. Але з прикрістю відчувала, що так і не змогла сповна його висловити.

— Тепер ви її бачите, — сказала міс Бетсі.

Моя мати схилила голову і запросила гостю ввійти.

Вони ввійшли до вітальні, де перед тим сиділа моя мати, бо камін у кращій кімнаті в іншому кінці коридору не топили (його не топили від самого похорону мого батька). Обидві жінки посідали. Міс Бетсі не вимовила й слова. Мати моя, після даремних спроб опанувати себе, зайшлася плачем.