Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— О, згляньтеся наді мною! Я не тямлюсь! Іншим разом! — ось і все, що міг я розібрати крізь її ридання.

Чи то була егоїстична помилка, що звертала мене з обраного шляху? Чи то був паросток надії, яку я не наважувався зрозуміти?

— Ні, я мушу сказати ще дещо! Я не можу так залишити вас. Заради неба, Агнес! Невже після всіх цих років, після всього, що відбулося за цей час, залишиться ще місце для непорозумінь між нами? Я мушу говорити відверто. Якщо вас бентежить думка, що я заздритиму щастю іншого, що я не зможу віддати вас під захист милого вам обранця, що я в своєму віддаленому місці не зможу бути спокійним свідком вашої радості, облиште цю думку, бо я не заслуговую на неї. Я страждаю не зовсім даремно. Ви навчали мене не зовсім даремно. У моїх почуттях до вас немає ані домішку егоїзму.

Тепер вона була спокійна. За кілька секунд, обернувши до мене своє бліде обличчя, вона сказала тихим і уривчастим, але цілком ясним голосом:

— Ваша чиста дружба до мене, Тротвуде, — справді, я не маю сумніву в ній — зобов'язує мене сказати вам, що ви помилилися. Більше я нічого не можу сказати. Якщо протягом цих років мені іноді й потрібні були допомога і порада, то вони самі з'являлися до мене. Якщо я іноді бувала нещаслива, то це почуття вже минуло. Якщо й був у мене тягар на серці, то тепер він полегшав. Якщо є в мене якась таємниця, то вона... не нова і... не те, що ви думаєте. Я не можу ані розкрити її, ані розділити. Вона довго була моєю і мусить залишитися тільки моєю.

— Агнес! Спиніться! На хвилину!

Вона хотіла піти, але я затримав її. Я обійняв її стан. «Впродовж цих років!» «Не нова таємниця!» Нові думки й надії кружляли в моїй голові, а барви мого життя змінювалися.

— Мила моя Агнес! Агнес, яку я так шаную... яку я так безмежно люблю! Коли я приїхав сюди сьогодні, я думав, що ніщо не зможе вирвати з мене це визнання. Я думав, що зможу тримати його в своїх грудях все наше життя, поки ми обоє не постаріємо. Але, Агнес, якщо я дійсно маю будь-яку надію, що зможу назвати вас чимсь більшим, ніж сестрою, чимсь зовсім іншим, ніж сестрою...

Сльози швидко заструмили по її щоках, але вони були не схожі на ті, що їх вона щойно проливала, в них сяяла моя надія.

— Агнес! Мій вірний керівник, моя найліпша підтримка! Якби в той час, коли ми тут зростали разом, ви більше звертали уваги на себе, і менше — на мене, то, може, я ніколи в своїй нестримній фантазії не відійшов би від вас. Але ви були занадто кращі за мене і стали мені необхідною в кожній хлоп'ячій моїй надії, в кожному розчаруванні. Довірятися вам, покладатися на вас в усьому стало моєю другою натурою і ця натура тимчасово заступила першу, — ту, що любила вас! Я сам не бачив, як люблю вас.

Вона все ще ридала, але вже не від журби, а від радості. Вона пригорнулася до мене так, як ніколи раніше, як ніколи не міг я мріяти про це.

— Коли я любив Дору — палко любив, Агнес, ви це знаєте...

— Так! — скрикнула вона. — Я щаслива знати це!

— Коли я любив її... навіть тоді любов моя була б неповною без вашого схвалення. Але ви схвалювали, і я був щасливий. А коли втратив її, Агнес, чим би я став без вас?

Ще міцніше стиснув я її в своїх обіймах, ще ближче пригорнув до серця, тремтяча рука її лежала на моєму плечі, милі очі її сяяли крізь сльози.

— Я поїхав за кордон, мила Агнес, люблячи вас. Я лишався там, люблячи вас. Я повернувся на батьківщину, люблячи вас.

І тепер я спробував пояснити їй свою внутрішню боротьбу і висновок, до якого я дійшов тоді. Я намагався щиро і широко розкрити свою душу перед нею. Я намагався донести до неї, як сподівався, що дійшов найкращого для неї та для себе рішення, як підкорився йому, як лишався вірним йому щоразу, коли приїздив до неї, навіть сьогодні. Якщо вона дійсно любила мене (я казав їй) тією любов'ю, яка дозволила б їй стати моєю дружиною, вона могла б погодитися на це, але не тому, що я заслуговував її, а тільки тому, що любов моя до неї, зміцніла в боротьбі і дозріла серед хвилювань, була справжньою і щирою. О, Агнес, з твоїх ясних очей в цю хвилину дивився на мене дух моєї дитинки-дружини і казав, що все гаразд, і через тебе приводив він мене до ніжних спогадів про Квітку, яка зів'яла в повній красі!

— Я така щаслива, Троте... серце моє сповнене блаженства... але є ще одна річ, яку я мушу тобі сказати...

— Серденько, що?

Вона поклала свої ніжні руки мені на плечі і спокійно глянула мені в очі.

— Ти ще не здогадуєшся, про що я хочу сказати?

— Я тепер боюся вгадувати. Скажи мені, моя мила.