Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Хіба ви вважаєте, що він старий? — здивовано спитала Дора. — Невже Джіп може постаріти?

— Це така хвороба, маленька моя, якої ми всі зазнаємо, — жартівливо сказала моя бабуся. — Я сама почуваюсь далеко не такою вільною від цього стану, як колись, можу тебе запевнити.

— Але Джіп, — мовила Дора, співчутливо глянувши на нього. — Навіть маленький Джіп! О, бідолашний!

— Я певна, Квіточко, що він проживе ще довго, — сказала бабуся, погладивши її по щоці, коли Дора нахилилася, щоб глянути на Джіпа, який у відповідь на таку уважність став на задні лапки і, захекавшись, спробував здертися на канапу. — Треба буде покласти на зиму клаптик фланелі до його пагоди. Нема ні найменшого сумніву, що він буде свіжий і здоровий навесні, разом з квітами. Що за відчайдушний песик! — скрикнула моя бабуся. — Якби він мав стільки ж життів, як і кішка, і був би наприкінці останнього, то й тоді, я певна, він не припинив би гавкати на мене, навіть з останнім подихом.

Дора допомогла йому здертися на канапу. Він так лютував на бабусю, що не міг стояти прямо. Що більше дивилась на нього бабуся, то більше він лютував. Вона останнім часом почала носити окуляри, і Джіп через якісь невідомі підстави вважав їх своїм особистим ворогом.

Нарешті, після багатьох марних зусиль, Дора поклала його біля себе. Коли він вгамувався, вона почала гладити своїми ніжними рученятами його довге вухо і замислено повторювала:

— Навіть маленький Джіп! О, бідолашний!

— Його легені ще досить міцні, — весело сказала бабуся, — свою ненависть він висловлює майстерно. Без сумніву, він проживе ще дуже довго. Але він занадто затишно жив, Квіточко, щоб під старість бігати з тобою наввипередки, я краще подарую тобі іншого собаку.

— Дякую, бабусю, — сказала Дора слабким голосом, — але не треба, прошу.

— Ні? — спитала бабуся, знімаючи окуляри.

— Не потрібен мені інший собака, крім Джіпа, — сказала Дора, — я не хочу образити Джіпа. Та я вже й не зможу так заприятелювати з будь-яким іншим собакою. Жоден інший собака не знав мене до одруження і не гавкав на Доді, коли він уперше з'явився в нас. Мені здається, бабусю, що жодного собаку я не зможу так любити, як Джіпа.

— О, звичайно, — мовила бабуся, знову погладивши її по щоці. — Ти маєш цілковиту рацію.

— І ви не гніваєтеся на мене, бабусю? — спитала Дора. — Ви не ображені моєю відмовою?

— Чому б це мені ображатися? — сказала бабуся, ніжно нахилившись над нею. — Яка ти чутлива, лялечко моя! Подумати лишень, що я можу образитися!

— Ні, ні, я не думала цього, — відповіла Дора, — але тепер я трохи слабка і буваю іноді дурненька; ви знаєте, бабусю, я завжди дурненька, але коли заговорили про Джіпа, я ще більше подурнішала. Він знав мене все моє життя, правда, Джіпе? Я не можу кинути його через те, що він трохи змінився. Правда, Джіпе?

Джіп ближче підповз до своєї господині і почав лінькувато лизати її руку.

— Адже ж ти ще не занадто старий, Джіпе? Ти ще не покинеш свою хазяйку? — сказала Дора. — Ми ще довго будемо жити з тобою разом!

Моя мила Дора! Коли наступної неділі вона вийшла до столу і зраділа, побачивши старого Тредльса (який обідав у нас кожної неділі), ми всі подумали, що вона за кілька днів знову почне бігати по кімнатах. Але потім нам сказали, що треба почекати кілька днів, а там знову змушували чекати, і Дора все ще не могла ні бігати, ні ходити. Вона була весела і гарненька, як і завжди, але її ноженята, що колись так швидко танцювали навколо Джіпа, були тепер слабкі та нерухомі.

Я почав ранками виносити її вниз, а увечері знову носив її нагору. Вона обіймала руками мою шию і сміялася, наче я носив її для забави. Джіп гавкав і крутився навколо нас, забігав наперед і озирався назад, задихаючись від старечої немочі. Бабуся, яка краще за всяку няньку ходила за хворою і ніколи не втрачала веселого настрою, поспішала за нами з цілим оберемком шалей і подушок. Містер Дік нікому на світі не поступився б своїм обов'язком освітлювати нам дорогу; Тредльс часто стояв унизу, дивлячись услід нам і приймаючи кумедні доручення від Дори до своєї нареченої. То була дуже весела процесія, і найвеселішою з усіх була моя дитинка-дружина.

Але іноді, коли я брав її на руки і помічав, що ця ніжна ноша стає легшою, дивне та моторошне почуття проймало мене, немовби я наближався до якоїсь холодної невідомої смуги, де костеніє всяке життя. Я боявся визначити це почуття якоюсь назвою і не наважувався усвідомити власних думок, але одного вечора, коли я за звичаєм сидів за письмовим столом, а це відчуття гнітило мене особливо сильно, я почув, як бабуся на прощання сказала моїй дружині: «На добраніч, Маленька квіточко». І я заплакав, сидячи на самоті за своїм столом, від думки: «О, яка фатальна назва!» Невже судилося мені бачити, як квітка зів'яне на стеблині?