Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Я нічого не можу сказати, сер, — відповів я нарешті, — крім того, що вся провина лежить на мені. Дора...

— Міс Спенлоу, якщо ваша ласка, — велично поправив батько.

— ...тільки послухалася моєї поради, — вів я далі, проковтнувши це холодне зауваження, — приховувати це від вас, і я гірко шкодую про це.

— Ваша провина дуже велика, сер, — сказав містер Спенлоу, походжаючи по килиму і підкріплюючи свої слова похитуванням усього тіла (хитати тільки головою він не міг, бо комірець у нього був занадто накрохмалений). — Ви припустилися ганебного і негідного вчинку, містере Копперфілд. Коли я запрошую до себе джентльмена — байдуже, чи йому дев’ятнадцять, двадцять дев’ять або дев'яносто років — то я запрошую його, ґрунтуючись на довірі. Якщо він зловживає моєю довірою, то він чинить безчесно, містере Копперфілд.

— Я це відчуваю, сер, запевняю вас, — відказав я, — але я не подумав про це раніше. Щиро, чесно, справді, містере Спенлоу, я ніколи не думав про це раніше. Я так безмежно люблю міс Спенлоу...

— Фу! Нісенітниця! — сказав містер Спенлоу, червоніючи. — Прошу не говорити при мені, що ви любите мою дочку, містере Копперфілд!

— Якби я не любив її, то чим міг би я виправдати свою поведінку, сер? — смиренно відповів я.

— А якщо ви й любите, то хіба можете ви виправдати свою поведінку, сер? — сказав містер Спенлоу, враз зупиняючись на килимі. — Чи зважили ви на свої роки і на роки моєї дочки, містере Копперфілд? Чи зважили ви, що означає похитнути довіру, яка має існувати між моєю дочкою і мною? Чи зважили ви на суспільний стан моєї доньки, на проекти, які я можу мати щодо її майбутнього, на мій заповіт, в якому можуть бути певні розпорядження щодо неї? Чи зважили ви взагалі на щось, містере Копперфілд?

— Дуже мало, сер, боюся, — відповів я, звертаючись до нього з пошаною і смутком, які я справді відчував, — але благаю повірити мені, я зважив на своє власне становище у світі. Коли я пояснив вам свої змінені обставини, ми були вже заручені...

— Я прошу, — мовив містер Спенлоу, підстрибуючи, як балаганний Петрушка (схожості його з Петрушкою я не міг не помітити навіть при всьому своєму розпачі), — щоб ви не говорили мені про всякі заручини, містере Копперфілд!

Непорушна міс Мердстон зневажливо розсміялась одним коротким «ха».

— Коли я пояснив вам зміну в своїх життєвих обставинах, сер, — почав я знову, підшукуючи нову форму вислову замість забороненого слова, — ця таємниця, до якої я мав нещастя втягти міс Спенлоу, вже існувала. Відколи я опинився в скрутному становищі, я напружую кожен нерв і всю свою енергію, щоб поліпшити його. Я певен, що згодом поліпшу його. Чи дозволите ви мені чекати стільки, скільки вам завгодно часу? Ми обоє такі молоді, сер...

— Ви маєте рацію, — перервав мою мову містер Спенлоу, киваючи головою і суплячись, — ви обоє дуже молоді. Все це пусте! Покладімо край цьому! Заберіть ці листи і киньте їх у вогонь. Віддайте мені листи міс Спенлоу, щоб я кинув їх у вогонь; наші подальші взаємини будуть, майте це на увазі, обмежені тільки палатою, і ми домовимося більше не вертатися до минулого. Ну, містере Копперфілд, вам не бракує розуму, а це розумна пропозиція!

Ні. Я не міг і подумати про згоду на це. Я дуже шкодував, але я мав вищі міркування, ніж розум. Любов була вище від усіх земних міркувань, а я обожнював Дору, і Дора любила мене. Не можу сказати, що я саме ці слова говорив; я намагався їх якомога пом’якшити; але я виклав це і був рішучим. Не думаю, щоб я здавався занадто смішним, але напевно був рішучим.

— Дуже добре, містере Копперфілд, — сказав містер Спенлоу. — Тепер мені слід випробувати свій вплив на мою дочку.

Виразним звуком (щось середнє між зітханням і зойком) міс Мердстон дала зрозуміти, що з цього слід було почати.

— Мені слід випробувати, — повторив містер Спенлоу, підбадьорений цим вигуком, — свій вплив на мою дочку. Ви відмовляєтеся забрати ці листи, містере Копперфілд? — додав він, бо я поклав їх на стіл.

Так! Я сказав, що не визнаю за можливе взяти їх від міс Мердстон.

— А від мене? — спитав містер Спенлоу.

— Ні, — відповів я, — при найглибшій моїй пошані до вас, не можу.

— Дуже добре, — сказав містер Спенлоу.

Запанувало мовчання, і я завагався: слід мені піти чи залишитись. Нарешті я пішов до дверей з наміром сказати, що, з поваги до його почуттів, мені краще вийти. Але тут батько моєї коханої засунув руки в кишені сюртука і сказав дуже зосереджено й навіть урочистим тоном: