Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Заохочений одвертістю міс Мілз, я наважився спитати її, чи не могла б вона заради Дори іноді звертати увагу своєї подруги на приготування до серйозного життя. Міс Мілз так охоче згодилася на це, що я наважився на подальші прохання: чи не взялася б вона звернути увагу Дори на ці умови практичного життя. Міс Мілз сказала, що це так і буде. Тоді я звернувся до неї з проханням одержати від мене кухарську книгу і обережно вручити її Дорі. Міс Мілз згодилась і на це, хоч і не покладала великих надій на таке повчальне читання.

Коли Дора повернулася, вона була така мила, що я справді завагався, чи слід було турбувати її такими прозаїчними речами. І вона з такою любов’ю поводилася зі мною, і була така чарівна (а надто, коли змушувала Джіпа ставати на задні лапки і просити цукру, а за неслухняність обіцяла прикласти його носом до гарячого чайника), що, згадавши, як я налякав її, я відчув себе страховиськом, яке залізло до хатинки феї.

Після чаю Дора грала нам на гітарі та співала ті самі любі старовинні французькі пісні про неможливість перестати танцювати — тра-ля-ля, тра-ля-ля — і під кінець я ще більше почувався потворою, ніж раніше.

Але незадовго перед тим, як я пішов, міс Мілз випадково зробила якесь зауваження про завтрашній ранок, і я необережно пояснив, що мушу тепер для своєї роботи вставати о п'ятій годині ранку. Не можу сказати, чи не вирішила Дора, що я — сторож на якомусь складі, в усякому разі, слова мої дуже вразили її, і вона після цього вже більше не грала та не співала.

Вона все ще тримала мої слова в голові, коли я прощався з нею. Вона звернулася до мене грайливо, немов до своєї ляльки:

— Ну, тільки не вставай о п’ятій годині, поганий хлопчисько. Кинь ці дурниці!

— Кохана моя, — сказав я, — мені треба працювати.

— Зовсім не треба! — відказала Дора. — Нащо це тобі?

Я спробував якомога жартівливішим тоном пояснити цьому милому здивованому створінню, що ми мусимо працювати, щоб жити.

— Ох, як смішно! — скрикнула Дора.

— А як же нам інакше жити, Доро? — спитав я.

— Як? Якось! — відповіла Дора.

Очевидно, їй здавалося, що цим вона цілком розв’язала питання. З таким переможним виглядом поцілувала вона мене, що ні за які скарби не згодився б я розчарувати її своєю відповіддю.

Я любив її, і любов цілком поглинула мене. Але завзято працюючи, куючи залізо, поки воно гаряче, я частенько сидів увечері навпроти своєї бабусі, пригадував, як налякав Дору, і міркував, як зможемо ми пробиватися через ліс труднощів з гітарою в руках. Під кінець мені починало здаватися, що від цього клопоту голова моя зовсім посивіла.

Я не дозволяв охолонути моїм намірам щодо парламентських дебатів. Цей шматок заліза я тримав гарячим і кував його з наполегливістю, вартою справжнього подиву. Я купив повний підручник благородного і таємничого мистецтва стенографії (це коштувало мені десять шилінгів і шість пенсів) і поринув у море непорозумінь, яке за кілька тижнів довело мене до межі помутніння. Зміни крапок, які в одній фігурі означали одну річ, а в другій — щось абсолютно інше; дивні примхи кружалець і закарлючок; несподівані наслідки, які випливали зі значків, подібних до комашиних ніг; жахливі ефекти лінії, поставленої не в тому місці, — все це не тільки турбувало мене вдень, але й ввижалось уві сні. Навпомацки пройшовши крізь ці труднощі й опанувавши абетку, яка була справжньою єгипетською пірамідою, побачив я процесію нових жахів, що звуться умовними знаками; і не знаю я нічого деспотичнішого, ніж ці умовні знаки, які вимагають, приміром, щоб риска, тонша від павутинки, означала «сподівання», а чорнильна ракета заміняла слово «невигідний». Закріпивши в своїй пам’яті ці закарлючки, я виявив, що вони витіснили все інше; повернувшись до початку, я розгубив ті нещасні умовні знаки; підбираючи їх, я забув інші елементи системи; коротко кажучи, справа була майже безнадійна.

Справа була б зовсім безнадійною, якби не Дора; вона була тихою пристанню для мого пошматованого бурями човна. Кожна каракуля в стенографії була кремезним дубом в лісі труднощів, і я заходився рубати їх один за одним з такою люттю, що через три або чотири місяці я наважився вже зробити експеримент на одному з найповільніших промовців у палаті. Чи забуду я колись, як повільний промовець перегнав мене раніше, ніж я встиг почати, і як мій бідолашний олівець шкутильгав по паперу, немов у приступі епілепсії.