— Вона ж не вмерла? О, вона ж не вмерла, Пеготті?
Пеготті скрикнула «ні!» напрочуд гучним голосом. А потім сіла і почала важко дихати, сказавши, що я вкрай її налякав.
Я обійняв її та поцілував, щоб заспокоїти, і знову звів на неї допитливий погляд.
— Бачите, любий мій, мені слід було сказати вам про це раніше, — почала Пеготті, — але якось не було нагоди. Бач, нагода може й була, та духу не вистачало.
— Далі, далі, Пеготті, — наполягав я, наляканий ще більше, ніж раніше.
— Мастере Деві, — сказала Пеготті, розв’язуючи капелюшок тремтячою рукою і важко дихаючи. — Що б ви думали? У вас є тепер тато!
Я затремтів і зблід. Перед моїми очима постало щось невиразне, пов’язане з могилою на кладовищі і з відродженням мертвяків. Смертельним холодом повіяло на мене.
— Новий тато, — сказала Пеготті.
— Новий? — повторив я.
Пеготті насилу видихнула, ніби ковтаючи щось тверде, й, простягши до мене руку, сказала:
— Ходімо подивимося на нього.
— Не хочу дивитися на нього.
— А на маму? — спитала Пеготті.
Я припинив пручатись, і ми ввійшли до кращої вітальні, де Пеготті залишила мене. З одного боку каміна сиділа мати, а з другого — містер Мердстон. Мати поклала свою роботу і підвелася спішно, але, як мені здалося, трохи боязко.
— Кларо, люба моя, — сказав містер Мердстон, — пам’ятайте: стримуйте себе, завжди стримуйте себе! Здоров, Деві, як живеш?
Я подав йому руку. Хвилину провагавшись, підійшов я до матері та поцілував її. Вона теж почала цілувати мене, злегка погладила по плечу і знову сіла за свою роботу. Я не міг дивитися на неї, я не міг дивитися на нього, я дуже добре знав, що він дивиться на нас обох. Я підійшов до вікна і глянув туди, де кущі схилялися під осіннім холодом.
Скориставшись з першої нагоди, я майнув нагору. Моя стара, дорога мені спальня зовсім змінилася, ліжко моє перенесено в інше місце. Я зійшов униз, щоб знайти хоч якісь знайомі речі й кутки. Але тут теж усе змінилося. Тоді я вискочив надвір; але незабаром мусив повернутися назад, бо в собачій буді, раніше порожній, жив тепер величезний собака — гучний і чорний, як і «він». Він розлютився, побачивши мене, і хотів кинутися на мене.
ІV. Я потрапляю у немилість
Коли б кімната, куди перенесли моє ліжко, була розумною істотою та могла свідчити, я би покликав її зараз (хто спить у ній тепер, хотів би я знати?), щоб вона розповіла, з яким важким серцем я ввійшов туди. Увесь час, поки я піднімався сходами, я чув гавкіт пса у дворі. Я окинув нову кімнату поглядом таким же дивним, тривожним і безрадісним, як і це приміщення. Сів на ліжко, схрестивши на грудях маленькі руки, і поринув у думки.
Міркував я про найдивніші речі. Про форму цієї кімнати, про щілини на стелі, про шпалери на стінах, про тріщини у шибці, через які всі речі за вікном здавалися вигнутими та хвилястими; думав я про хиткий умивальник на трьох ніжках, який здавався мені незадоволеним, чим нагадував місіс Геммідж, коли вона переймається через свого старого. Весь час я плакав, але сам не знаю чому. Я мав лише якесь невиразне відчуття, що мені холодно, і що всі залишили мене. Нарешті у відчаї я згадав про свою надзвичайну любов до Ем’лі. Міркував про те, що мене розлучили з нею та привезли сюди, де ніхто не турбується про мене, ніхто не любить мене і в половину так, як вона. Так сумно стало мені міркувати про це, що я загорнувся в ковдру і плакав, плакав, і врешті заснув.
Мене розбудив якийсь голос.
— Ось він!
Хтось розкрив мою гарячу голову. То прийшли подивитися на мене моя мама і Пеготті.
— Деві, — сказала мама. — Що з тобою?
Мені здалося дуже дивним, що вона запитує мене. Я відповів:
— Нічого!
Пригадую, що відвернувся, аби сховати тремтіння своїх губ, яке краще за мене відповідало матері.
— Деві, — повторила мати. — Деві, дитя моє!
Жодні слова у світі не могли б мене зворушити більше, ніж ці два слова «дитя моє». Я сховав заплакане обличчя в подушку і відштовхував рукою матір, яка намагалася підвести мене.
— Це все ви наробили, Пеготті, жорстока ви істото! — сказала матір. — Я й сумніву не маю в цьому. Як у вас совісті вистачає, хотіла б я знати, підбурювати мою дитину проти мене або проти будь-кого іншого, хто дорогий мені! Навіщо ви це зробили, Пеготті?
Бідолашна Пеготті звела вгору руки й очі і відповіла тільки словами, трохи схожими на молитву, яку я зазвичай проказував після вечері:
— Хай Бог пробачить вам, місіс Копперфілд, і щоб ви ніколи не пошкодували про ті слова, що сказали в цю хвилину.
Читать дальше